Незважаючи на те, що кобзарство є невід’ємною хромосомою у спіралі української культури, фільмів про цей феномен знято вкрай мало.
Серед ігрових – тільки «Поводир» Олеся Саніна. Ну, а серед дійсно високоякісних документальних стрічок – всього до десяти картин. Режисером двох із них виступила Ганна Яровенко.
У 2007 році вона зняла фільм «Фієста» про кобзаря-самородка Михайла Коваля. А минулоріч випустила картину «Вільні люди», яка через кобзарське ремесло показує тектонічні здвиги в українському соціумі напередодні рокових подій 2013 року.
У центрі стрічки – п’ятеро кобзарів та лірників із різних куточків країни: Тарас Компаніченко, Ярема Шевчук, Андрій Ляшук, Ярослав Крисько і Тарас Дороцький. Разом вони вирушають у подорож черкаськими провінціями. Таким чином немов проводиться експеримент – як звичайні люди центральної України сприйматимуть їх пісні.
Про те, що причиною нинішньої війни є російський шансон, а зброєю в ній – кобзарська пісня, а також про дибілізм Міністерства культури і шляхетність сучасних кобзарів розповідає Ганна Яровенко.
Ідею зняти документальний фільм про кобзарів ви виношували багато років…
У Києві на вул. Сєдовців жив Микола Будник, панмайстер Київського Кобзарського Цеху. У 2001 році його не стало і я дуже жалкувала, що не зафільмувала його за життя. Тож коли мені зателефонували зі студії «Укркінохроніка» і запропонували зняти фільм, то я одразу вирішила – треба знімати все, що стосується кобзарів та лірників нашого Кобзарського Цеху. Їх обряди, як вони роблять інструменти, як вчать один одного, і, звісно, як грають…
Ви зняли матеріалу набагато більше, аніж треба для однієї стрічки…
Його б вистачило на п’ять фільмів. Ми зафільмували Ігоря Рачка, Юрія Фединського та багатьох інших унікальних кобзарів та лірників. Я розуміла, що хай цей матеріал буде десь в архівах. Щоб потім прийшли люди і могли взяти його для своїх потреб. Тому що кадрів із тим самим Будником у держави немає.
У «Вільних людях» ви показуєте кобзарів досить нестандартно.
Я хотіла знищити б анальний стереотип про «кобзаря з вусами, що сидить десь на могилі під тополею і з воронами розмовляє»… Адже я бачила хлопців-кобзарів, що живуть у сучасному світі. І в кожному з них присутня ця кобзарська традиція. Мені хотілося зрозуміти – чого їх так пре від кобзарства?
Та коли назбиралося вдосталь матеріалу про самих кобзарів – я зрозуміла, що цього замало. Тож я ввела у стрічку ще одного героя – збірний образ українця. Я розпитувала у людей, яку музику вони слухають, чи зустрічали колись кобзарів…
Дуже красномовним є зв’язок перших і фінальних сцен у стрічці, які фільмувалися на Майдані. Спочатку це російськомовний концерт на День Незалежності 2013 року, а в кінці – виступ Компаніченка на світанку Революції Гідності. Ці сцени, зняті на одному і тому самому місці з проміжком усього в три місяці. Але люди в натовпі у першому і другому випадках – немов із різних країн.
24 серпня 2013 року щось мене потягло познімати концерт на Майдані Незалежності. Я не знала, що там буде за музика, і хто там виступатиме. Як виявилося, українською мовою на ньому співали тільки «Водограй» та «Червону Руту». Всі інші пісні – російською. В результаті й вийшло, що події всієї стрічки розгортаються від Майдану з російськомовними піснями до Майдану, на якому грає кобзар…
Кобзарська пісня – це пісня духу, пісня волі. Як казав у фільмі Ярослав, фольклор – це те, що ми постійно цитуємо. І наразі перед українцями стоїть висока відповідальність перед тим, що вони слухають, що вони впускають у себе. І мій фільм – такий собі потиличник, що не можна під час війни слухати російський шансон чи попсу нашого північно-східного сусіда. Адже музика формує нашу душу. Вона формує нас. А пісня – це, серед іншого, і зброя.
Де показувався фільм?
Я воджу фільм усюди де мене запрошують міські громади. Стрічку вже показували у Львові, в Тернополі, кілька разів в Умані, а також у селах, де проходили зйомки. Проблема в тому, що студія-виробник не займається дистрибуцією фільму. Вона влаштувала тільки один денний показ на телеканалі «Рада». При цьому цілий рік тягнула з оформленням прокатного свідоцтва на стрічку і геть не подавала її на фестивалі… Самотужки я не посилала картину на фестивалі, адже вийшла з того віку, де мені треба за щось змагатися.
Мені, як українському режисеру, що зробив фільм на державні гроші, просто цікаво, чому державна телекомпанія не зацікавлена поширювати інформацію про сучасних кобзарів? Невже це така хуйова інформація під час війни?!
Та… ще треба вирішити, проти кого ми перш за все воюємо. Проти тих, хто сидить у держструктурах, чи проти терористів на сході. До речі, а як сприйняли картину у Мінкульті?
Комісія, що приймала стрічку сказала, що це не кіно, а просто матеріал і тут не має про що говорити. Але на київському фестивалі історичного кіна стрічку відзначили призом саме «за режисуру» – большой прівєт Мінкульту…
Щоб займатися документалістикою в Україні – треба бути дзен-будістом і терпіти все це…
Чи стануть кобзарі героями ваших майбутніх фільмів?
Наразі планую зняти цикл кліпів на кобзарські пісні. Шукаю фінансування під цей проект. Сама я готова це робити як волонтер. Але хочеться акуратно і якісно зафільмувати пісні, а для цього треба орендувати апаратуру, найняти людей… Вже існує багато любительських неякісних кліпів на кобзарську музику. А професійних – бракує.
Крім того, зараз я працюю над десятихвилинною короткометражкою про те, як жінка і чоловік вміють один одному виносити мозок… корочє, про кохання. Це ми робимо абсолютно самостійно тому що мені дуже сподобався сценарій.