У 2014 році в українських кінотеатрах були показані одразу три стрічки, режисером у яких виступив Володимир Тихий. Навесні у прокаті з’явилася його ігрова робота «Зелена кофта», а восени – документальні картини «Наша Надія» та «Сильніше ніж зброя». Останні дві зняті у рамках проекту «Вавілон 13», ініціатором і натхненником якого виступає Тихий.
А починався проект з того, що 1 грудня 2013 року, коли у центрі Києва зібрався незчисленний натовп прибічників євроінтеграції, режисер разом зі своїми колегами просто пішов познімати людей. Дуже скоро проект розрісся до справжньої події у світі вітчизняного кіна. На сьогодні «Вавілон 13» випустив вже більше 180 короткометражних стрічок, роликів і телефільмів, які зібрали більше шести мільйонів переглядів на YouTube.
Вирвавши Володимира з наднасиченого ритму, у якому він активно знімає нові й нові стрічки, ми розпитали його про те, які фільми чекати від «Вавілону 13» найближчим часом, як працюється кінематографістам на війні на Донбасі, яким буде нове українське кіно і що робити з його безпосереднім ворогом – російськими серіалами.
Протягом 2014 року в рамках проекту Вавілон 13 ви випустили кілька середньо- та повнометражних стрічок. Чи продовжите ви випускати великі стрічки і в 2015 році?
Так, один з великих фільмів готує Слава Пілунський – він прослідкував за життям шістьох героїв від зими до зими. Наразі вже проходить монтаж картини. Лора Артюгіна робить кіно про батальйон «Донбас». Крім того ще один наш режисер і він же оператор провів чотири дні у донецькому аеропорті. З цього матеріалу він готує 50-ти хвилинний фільм. Він вже місяць возиться з монтажем цієї стрічки, тож, гадаю, вже скоро її можна буде побачити. Однак це далеко не все, що ми готуємо…
А як щодо ваших власних фільмів?
Зараз я працюю над документальним повним метром «Бранці». Це фільм про те, як двоє чоловіків знайомляться вранці 20 лютого на Майдані, під час розстрілів. Обговорюючи хто і задля чого стріляє по людям, вони не знаходять спільної мови. В результаті вони сильно побилися. І зараз один з них хоче відшукати свого знайомого, щоб розставити всі крапки на «і».
У стрічці будуть ігрові реконструкції подій. Це досить дорогий процес і я сподіваюся на часткове держфінансування. Крім того, цим фільмом зацікавилися кілька скандинавських фондів, тож, напевне, гроші на його створення ми знайдемо. Влітку планую закінчити роботу над нею і відправити на фестивалі. А вже, мабуть, взимку наступного року картина вийде на екрани.
Крім того, я зробив десятихвилинну фентезійну короткометражку «Дідочок». За своїм стилем вона пародіює стрічки 20-х років. Її прем’єра також відбудеться у 2015 році.
У багатьох фільмах Вавілону 13 відсутні титри і не відомо, хто саме над ними працював.
На створення титрів зазвичай уходить близько тижня. Узгодження усіх імен, їх правопис… – усе це забирає досить багато часу, а в результаті не має аж такої нагальної необхідності. Адже в Інтернеті титри майже ніхто не читає. Якщо ж глядача зацікавить авторство певної короткометражки, то він зможе це просто прочитати у підписі під відео. Тим паче, що у нас робочий процес організовано досить гнучко і якщо хтось щось не доробив, то інший це підхоплює і закінчує. А для українських кінематографістів дуже характерно не доводити справу до кінця і кидати все на середині шляху. Над останнім на сьогодні вавілонським повним метром «Сильніше ніж зброя» працювало близько 50 чоловік.
Все, що було знято у Вавилоні 13 фінансувалося переважно з власної кишені кінематографістів та за допомогою краудфаундінгу. Якщо підбити підсумки, то скільки було вкладено у цей проект протягом усього часу його існування?
Багато чого у цьому проекті було зроблено на ентузіазмі. У багатьох випадках нам просто допомагали, не вимагаючи за це ніякої оплати. Крім того, часто ми беремо техніку та апаратуру не в оренду (за гроші), а безкоштовно у своїх друзів і знайомих. Якщо ж говорити про реальні гроші, які були безпосередньо витрачені на проект, то це близько 100 тис. грн. Якщо ж спробувати врахувати все те, що не було оплачено реальними грошима, то це, мабуть, потягне на 500 тис. грн.
Фільми Вавілону 13 активно показуються у багатьох містах України. Як їх сприймають у різних регіонах? Чи не перешкоджали показам, як це було з альманахом «Межигіря», у якому ви також брали участь і який, напевне, жодного разу не був показаний без спротиву і якихось проблем?
Драматичні ситуації трапляються, коли фільми Вавілону 13 показуються на територіях, звільнених від ДНР чи ЛНР. Люди з тих країв досить неочікувано реагують на наші стрічки. Починають сміятися у тих епізодах, де глядач, умовно кажучи, з наших країв, ніколи б не засміявся. Але до відкритої агресії з боку таких глядачів, на щастя, не доходило.
Лора Артюгіна поїхала у містечко Миколаївка, де вона організувала допомогу місцевій школі. Це місто було звільнено, однак там не має жодного українського військового. І коли вона запропонувала тамтешнім підліткам переглянути кіно з нашого проекту, то вони категорично відмовилися, сказавши, що це пропаганда. У тих краях можна зустріти дітей, які пишаються, що їх батьки сепаратисти.
Коли Ірена Карпа випустила свої анімаційні короткометражки про ватників, у яких висміювала сепаратистів, то одна з представників самопроголошеної влади ДНР підписала указ про те, що Карпу треба судити за законами воєнного часу. У ваш бік не з’являлося подібних заяв з боку сепаратистів?
Звичайно, наші фільми налаштовані аж ніяк не у бік Росії. Проте в них геть не має пропаганди. Одного разу під судом, де мали судити беркутівців, я підійшов до одного з бійців цього спецпідрозділу, щоб взяти у нього інтерв’ю. І він дуже спокійно відреагував на те, що я з Вавілону 13. Тобто, якщо голова у людини не забита мотлохом – вона додумається, що у наших фільмах не має геть ніякої агітації чи пропаганди, навіть якщо вона, умовно кажучи, «по інший бік барикад».
В українських військових наразі більше відчаю чи надії?
Навіть серед тих людей, котрі свідомо пішли на фронт захищати батьківщину, відчувається певна дем орал ізація. Що вже казати про тих, хто пішов в армію ще до Майдану і сьогодні опинився на передовій. Адже останні ще якийсь рік тому навіть не підозрювали, що колись доведеться брати участь у реальних бойових діях. І перші, і другі дуже втомлені. Однак перші при цьому не розуміють, чому наша армія не йде у контрнаступ. А другі переймаються питаннями – чому їм не платять великі гроші за службу і чому їм вчасно не приходить заміна.
До речі по той бік лінії фронту – та ж сама ситуація.
Нещодавно я спілкувався з нашими досвідченими військовими, котрі організовують вилазки у тил ворога. І вони мені сказали, що вже два місяці не бачив жодного сепаратиста. Абсолютно всі, з ким доводиться воювати – це кадирівці та російські військові. При цьому серед останніх не має срочників та контрактників. Це все професійні військові.
Чи доводиться вашим кінематографістам носити зброю?
Та нє, ви шо… Нам ледь вдається діставати каски та бронежилети. А зброя до того ж створює додаткову небезпеку. Якщо побачать у тебе зброю і при цьому не зрозуміють, хто ти є такий – тебе просто вб’ють. На щастя, жоден з вавилонян не постраждав у зоні АТО, якщо не враховувати, що одного разу наш оператор потрапив під обстріл «Градів» і був контужений.
Чи постійно ваші кінематографісти присутні у зоні АТО?
Так, вони там безперервно. Проте вони не завжди в екстремальних зонах.
У фільмах Вавілону звичайні люди часто розповідають про події просто на камеру. Проте ж далеко не всі вміють триматися перед об’єктивом. Часто люди відмовляються говорити на камеру?
Трапляється. Люди, що наразі перебувають у зоні АТО не рідко бояться потрапити у медійний простір. Так свого часу було і з майданівцями. Часто вони відмовляються від зйомок, аргументуючи це тим, що вони не хочуть, аби їх побачили родичі.
Чи показуються стрічки Вавилону 13 у Росії?
Інколи у форматі закритих показів щось показують. Але це в основному Москва і Санкт-Петербург. Ну, а щоб показувати наші фільми по опозиційному телебаченню – наші північні сусіди до такого ще не дозріли.
А як щодо вітчизняних телеканалів?
Ставлення багатьох наших телеканалів до подій останньої зими суттєво змінилося протягом цього року. Відповідно, вони більше почали цікавитися і нашими стрічками. Якщо на початку Майдану наші стрічки показував лише один канал, то наразі – близько п’яти.
Усі короткометражки Вавилону 13 ви виклали у вільний доступ. Чи будете так само виставляти і повнометражні фільми проекту?
Так, звичайно. «Зима, що нас змінила» – вже є в Інтернеті. А навесні ми викладемо і «Сильніше ніж зброю».
Як змінився український глядач після Майдану?
Майдан став для нас соціально-культурною революцією. Це був процес дозрівання – люди почали усвідомлювати себе вже не як «функцію» у якійсь системі, а як «персоналію». Почали брати відповідальність самі за себе, хоч це ще не всім вдається. Почав активно формуватися культурний простір. А телебачення в таких умовах, день за днем втрачає свої позиції – люди все активніше переходять в Інтернет.
Чому російські серіали лишаються настільки популярними серед українців навіть після подій останнього року?
Ми усі – родом із посттоталітарного суспільства, де люди звикли, що їх хтось кудись веде. Частково цю функцію брало на себе телебачення, нав’язуючи певну точку зору. За радянських часів глядачі вірили у сакральність і правдивість кіно, навіть якщо усвідомлювали, що його роблять кретини, як видно з російських серіалів. Вони були не здатні знайти альтернативу і піти в інший бік. Та й після розвалу СРСР довгий час російські стрічки були ледь не головним чинником у формуванні світогляду українського глядача. Адже Москву продовжували показувати, як центр всесвіту, а ментів – як «лицарів справедливості», якими вони насправді не є.
У проекті Вавілон 13 ми намагаємося знімати такі стрічки, які б не нав’язували свою точку зору, а змушували глядача самостійно розмірковувати.
Російські продюсери, що активно знімали фільми в Україні, протягом останнього року закрили свої проекти. Чи знайдеться робота для українських кінематографістів, які обслуговували російські стрічки?
Працевлаштувати їх у сучасному українському кіно – все одно, що взяти людину, яка все життя торгувала на базарі, і перевести у магазин шляхетних брендів. Те, що корисне для російських серіалів – шкідливе для українського кіно. Російські серіали чітко формували тотальний цинізм, який сьогодні продати не можна. Думаю, через це багато хто просто покине роботу у кіно.
Як вплине на український кінематограф заборона російських серіалів?
У найближчі роки марно очікувати злет українського телевиробництва. Наші телеканали звикли працювати, як «торгаші», які нічого свого не виробляють, а тільки перепродають. Власне виробництво – це дуже повільний процес, який не може гарантувати швидкий прибуток. Є, скажімо, польський і турецький телеконтент. Придбати права на нього дешевше, аніж знімати щось своє.
Українського кіно стане менше?
Я б не відносив телефільми до розряду кіно. Серіали, які показувалися нашим глядачам, були асоціальні. Вони були не функціональні у плані необхідності – нашим людям нав’язувалися чужі цінності. Український глядач не впізнавав у цих фільмах реальність, у якій живе. Такі стрічки були просто фоном, який відволікав від власних проблем і власного життя. А сьогодні закладається фундамент нового культурного простору. І треба навчитися доносити до глядача саме ті ідеї, які його безпосередньо турбують, як наприклад, боротьба з безробіттям, світоглядний розрив нового покоління з тими, хто сформувався за радянських часів тощо. А це потребує не тільки часу і грошей, але й повного переформатування мислення – коли люди почнуть покладатися перш за все на самих себе.
У нашого глядача ще не сформувалося вірне уявлення про документальне кіно, під яким він зазвичай розуміє кіно про природу, або телепередачі про російських зірок. Більшість не розуміє, навіщо йти у кінотеатр заради документального кіно. Глядача приводить у кінозал перш за все соціальна актуальність. Сподіваюсь, в Україні найближчим часом сформується аудиторія, що ходитиме саме на документалки.