Цікава виходить картина. У номінації «кращий режисер» на Оскар-2017 були Дем’єн Шазелл (32 роки), Баррі Дженкінс (37 років), Дені Вільнев (49 років), Кеннет Лонерган (54 роки) і тільки один ветереан-оскароносець Мел Гібсон (61 рік).
З цієї групи переможцем став Шазелль за мьюзикл «Ла-Ла Ленд», а номінований як найкращий режисер Дженкінс втішився тим, що його драма «Місячне сяйво» отримала «Оскара», як найкращий фільм 2016 року. Примітно, що Шазелль – наймолодша людина в історії, що стала лауреатом «Оскара» в цій категорії.
Ці перемоги особливо цікаві на тлі того, що крім Гібсона за його військову драму «З міркувань совісті», в оскарівську номінацію як «найкращий режисер» за фільми 2016 року не потрапив жоден інший ветеран Голлівуду.
А саме лауреати «Оскара» режисери старшого покоління, чиї фільми теж вийшли на екран у 2016 році – Олівер Стоун («Сноуден»), Мартін Скорсезе («Мовчання»), Клінт Іствуд («Саллі») і «сам» Стівен Спілберг («Великий і добрий велетень»).
Це просто випадковість, чи ми стаємо свідками не першої в історії драматичної зміни поколінь у Голлівуді? Можливо, ще зарано називати те, що відбувається, американською «Новою хвилею» (за аналогією зі знаменитою французькою La Nouvelle Vague).
Але хіба вихід на авансцену Голлівуду в кінці 70-х і початку 80-х того ж Стівена Спілберга, Джорджа Лукаса, Мартіна Скорсезе або Брайана Ді Пальми та інших не був зміною поколінь, яка принесла на екран не стільки своє політичне бачення світу, забарвлене В’єтнамської війною, як це було з попереднім поколінням, представленим Вільямом Фрідкіним («Французький зв’язковий», 1971) або Френсісом Фордом Копполою («Хрещений батько», 1972), скільки чисто кінематографічним поглядом через камеру?
У свою чергу, Фрідкін і Коппола не могли б з’явитися і проявитися в художньому відношенні, якби на кістках так званої «студійної системи» (що тоді майже розвалювалася, в якій творці – актори, режисери і сценаристи – були фактично рабами студійних босів Майера, Уорнер і інших магнатів Голлівуду) не піднялися такі молоді генії як Майк Ніколс з його революційним «Випускником» (1967) або Артур Пенн з картиною «Бонні Клайд» (1967), що порушила всі канони традиційного голлівудського гангстерського жанру.
Звичайно ж, і спілберги, і копполи теж не звалилися з Місяця – всі вони стояли на плечах американських (і європейських!) Гігантів кінематографа. Адже і, мабуть, найяскравіший з представників ще не оформленої «Нової хвилі» американського кіно Дем’єн Шазелл в своєму мьюзіклі «Ла-Ла Ленд» майже навмисно відсилає глядача до класичних американських мьюзиклів штибу «Співаючі під дощем» (1952) і неокласичного мьюзиклу француза Жака Демі «Шербурзькі парасольки» (1964).
Дозволю собі ще одне спостереження, пов’язане з визріваючою зміною поколінь у Голлівуді. Якщо попередні явища такого штибу можна було охарактеризувати деякою єдністю творчого підходу нового покоління творців, при всіх їхніх індивідуальних відмінностях, то сьогодні я б не зміг позначити, що ж, окрім порівняно близького віку, об’єднує наприклад Шазелла з Дженкінсом і Вільнёва з Лонерганом?
Якщо це дійсно «Нова хвиля» американського кіно, то давайте почекаємо і подивимося, чи доплескається вона тихенько до берега, або змете все на своєму шляху як цунамі.