У різний час головна нагорода Каннського кінофесту називалася то Гран-прі, то «Золота пальмова гілка». Незмінне одне – цей приз практично завжди присуджувався за найбільш важливі фільми в кар’єрі того чи іншого кінематографіста.
Лише вісьмом режисерам вдавалося отримати таку престижну нагороду двічі:
- Рубену Естлунду за “Квадрат” (2017) і “Трикутник смутку” (2022)
- Міхаелю Ханеке за «Білу стрічку» (2009) і «Любов» (2012)
- Еміру Кустуріці за «Папу у відрядженні» (1985) і «Андерграунд» (1995)
- Френсісу Форду Копполі за «Розмову» (1974) і «Апокаліпсис сьогодні» (1979)
- Жан-П’єру і Люку Дарденнам за «Розетту» (1999) та «Дитя» (2005)
- Білле Аугусту за «Пелле завойовника» (1988) і «Добрі наміри» (1992)
- Альфу Шёбергу за «Цькування» (1946) і «Фрекен Юлію» (1951)
- Сехей Імамурі за «Легенду про Нараяму» (1983) і «Вугря» (1997)
Крім того Лукіно Вісконті в 1963 році отримав «Золоту пальму» за фільм «Леопард». А в 1971 році – спеціальну «Пальму», створену на честь 25-річчя фестивалю за «Смерть у Венеції». Ця картина брала участь у конкурсі, проте головна нагорода форуму тоді дісталося «Посередникові» Джозефа Лоузі.
Умовно до двічі-лауреатів можна зарахувати і Мікеланджело Антоніоні. У 1967 році він отримав цей приз за свій шедевр «Фотозбільшення». Однак у 1996 році до нього в будинок увірвалися грабіжники і вкрали його кінонагороди «Оскар», «Золотий лев» та «Пальму». На наступний рік організатори Каннського кінофоруму вирішили компенсувати настільки дорогу втрату і вручили йому копію вкраденої Гілки.
А єдиним володарем «Золотої пальми» як у повнометражному, так і в короткометражному конкурсах є австралійський режисер Джейн Кемпіон. У 1982 році вона тріумфувала зі своїм коротким метром «Урок дисципліни – шкірка». А в 1992-му – підкорила головне журі кіноогляду стрічкою «Піаніно».