Український художник Олекса Манн вже давно обладнав на своїй сторінці у FB щось на кшталт тиру, в якому безжально розстрілює кіна, присвячені митцям. Більшість фільмів, що розповідають про долю реальних або вигаданих митців – на думку Манна – треш. Однак серед сміття трапляються і знакові стрічки, що дійсно варті уваги.
Серед фільмів, про які ми розпитали Манна – як володар «Золотої пальмової гілки» 2017 року «Квадрад», так і вітчизняні байопіки «Параджанов» та «Етюди про Врубеля», як документальна стрічка «Вихід через сувенірну крамницю», так і оскарівська анімація про Ван Гога та свіжий серіал про Пікассо. З останнього й почнемо…
Нещодавно відбулася прем’єра другого сезону серіалу «Геній», який присвячено біографії Пабло Пікассо. Які ваші враження від перших серій?
Я почав дивитись цю бадягу, де Бандерас, виконує роль Пікассо. Дивлюсь і окрім того, що не зрозуміло, як можна зняти настільки кволо життя Пікассо (так що можна заснути, а то і коні двинути з тоски) вдуплив, що мене в цьому всьому відштовхує.
https://www.youtube.com/watch?v=FA_vW9hh_yc
У Пікассо був жвавий і гострий погляд дослідника, який дуже люто горить у своєму процесі пізнання світу. Це видно по всім фото і хронікам. А тут ми маємо цього Бандераса, з відмороженим поглядом кам’яного папуги з привідкритим дзьобом. От і все. Хоч він і схожий у багатьох ракурсах. А от Ентоні Хопкінс мав цей погляд і міг його зіграти. Фільм «Прожити життя з Пікассо» (1996) з Хопкінсом мені зайшов значно краще і хоча б запам’ятався. Там він живий.
Ніколи не любив фільми про художників. Бо переважно люди, які за це беруться, не шарять тему. Хоча матеріалу, документів, книг, свідоцтв сучасників і всього цього – завались. Хоча є і приємні виключення.
Які з фільмів про художників ви вважаєте вдалими?
Наприклад «Баскія» Джуліана Шнабеля. Він і як фільм дуже перфектно зроблений, якщо дивитись з художнього боку. Там маса нестандартних знахідок і прийомів. Шнабель, окрім того, що сам видатний художник, ще і прекрасно знав Баскію. Дружив із ним. Режисер зміг передати своє відношення до нього, показати зріз епохи і всі атмосферні дрібниці, які формують уявлення про це. Тобто знав, що робить, і як про це професійно розповісти.
Який фільм про художника грубо спотворює, вульгаризує сам образ митця? Іншими словами, який фільм про художника ви б категорично не радили переглядати.
Та багато. Я взагалі помічаю, що є така тенденція саме в кінематографі, робити з художника терпілу, нитика, страждальця і якусь тряпку. От наприклад у фільмі «Дикун» (2017), де його грає Вінсент Кассель. Грає та він добре, але кіно то типу як раз про Гогена. І нам там показують якусь зашугану, вічно страждаючу і невпевнену в собі особистість.
А Гоген був вітальний і борзий чувак, франт і апаш, авантюрист, який об’їздив весь світ. Який прекрасно знав що він робить, свою художню місію і що він хоче від життя. І який, якщо вже на те пішло, люто пиздився по п’яні з матросами в тавернах і єбашив їх мармизами об піаніно. І це не жарти. Він не раз дивився в очі небезпеці і смерті. І дивився рівно. Який абсолютно свідомо кинув все своє попереднє життя, щоби займатися тим, чим він горів. А нам з нього сооружають невідомо що.
Так, драма і страждання художника в соціумі, який його не сприймає. І ця драма була. І він страждав. Але страждав він від засилля ідіотів навколо і прекрасно розумів, що він великий революційний художник, який пре буром у майбутне. І на острови поїхав, через те, що там, на його думку, ідіотів було значно менше.
Цьогоріч на «Оскар» номінувалася анімація «З любовю, Вінсент», що була повністю намальована олійними фарбами. Надзвичайно трудомісткий фільм зчинив справжню бурю обговорень серед критиків. Багато хто відмітив, що, женучись за максимальною подібністю кожного кадра до картин Ван Гога, автори цієї стрічки схалтурили у сценарії. Які ваші враження від фільму?
Ніякі. Я не зміг це додивитись. Стало нудно. Мені не цікава така попсова популяризація.
На IMDb першим у рейтингу фільмів про художників стоїть «Чарівна пустунка» (1991) Жака Ріветта. Які враження від цієї картини?
Це в першу чергу Ріветт, а вже в десяту чергу – про художників. Там є своєрідний побутовий сюрреалізм, який мені по життю дуже близький, як спосіб світойприйняття. Проте не у випадку Ріветта. Хоча в ньому є одна добра риса – він не загравав з глядачем і знімав це, як вважав за потрібне, намотуючи йому кишки на лікоть. Причому з задоволенням. Тобто демонстрував умовність кіномистецтва і мистецтва в цілому. І там постійно транслюються цікаві ідіоми, які дещо привідкривають, чим ці люди живуть, як певна окрема каста. Якими сенсами і проблемами.
Які біографічні фільми про реальних художників, на вашу думку, максимально чесно переказують долю митця?
Все настільки заміфологізовано, що важко сказати. Художник – це в першу, чергу міф. Хто його знає, що там в реальності було і чи варто це переказувати максимально чесно? Максимально чесно це буде так: ось він сидить, думає і працює 90 відсотків часу. Хто це буде дивитись? Хоча в 10 відстоках, що залишились, можна вкласти де він з гарними тьолками нюхає клей в готелі «Рітц». Щоб хоч якось розважити шановну публіку.
Є фільми, які можуть частково переказати цю «долю» художніми засобами. І серед них є навіть непогані. От в голову прийшов «Егон Шиле. Ексцес і покарання» (1981) з Матьє Карьєром і Джейн Біркін.
Які фільми про митців варто переглянути всім художникам?
Всім художникам радити нічого немає сенсу. Бо зрозуміло, що вони настільки різні, і це у мене ніяк не вийде. Я от собі думаю, а нахуя художникам дивитись про художників, взагалі? Для того щоб їм не було сумно? А механізаторам – про механізаторів. Панкам – про панків? Фізикам – про фізиків? А хіпстерам – про хіпстерів?
Можу сказати те, що я радив своїм друзям. Є пару фільмів, з якими варто ознайомитись зацікавленим людям, щоб зрозуміти в який ситуації з соціумом ми знаходимось. Бо, наприклад, через показ світу сучасного мистецтва, часто відбувається дуже різка сатира на встановлені правила гри в, нібито, ситому і спокійному, буржуазному суспільстві. Тому що мистецтво виступає завжди, як маркер суспільства.
Фільми «Без назви» (2009) Джонатана Паркера і «Бугі-вугі» (2009) Данкана Ворда дуже яскраво вскривають цей затишний мірок. Це працює і як розвінчання багатьох міфів. «Вихід через сувенірну крамницю» (2010) Бенксі – це взагалі підручник по цьому. Окрім того, що він нас знайомить з різними тенденціями і механізмами в мистецтві, які вже зараз стали мейнстрімом. Там показано процес як це відбувається. Як із лайна можна відлити кулю, але вона все одно з лайна.
Ще один доволі стьобний фільм це «Реклама для генія» (2006). Там обігрується драма, як стати художником у соціумі, заточеному виключно на мас-медіа. Що добре – там ще й дуже рельєфно пропрацьовані другорядні персонажі.
У «Квадраті» (2017) піднімається вже більш широка і важка проблематика, коли зрозуміло, що суспільство заходить у повний тупік і далі все – глуха стіна. І відповідно – має відбутись вибух, який її проламає. І це вже зовсім не жарти. Це фільм-попередження.
Ну і звісно документальні фільми. Які показують реальне життя з прямою мовою художника. І там де з нього нічого не роблять штучно. Не навалюють йому штучних сенсів, яких він ніколи не транслював. От «Френсіс Бекон» (1988), наприклад, чи «Девід Лінч. Життя в мистецтві» (2016). Або ж «Інші світи» (2004) Яна Кунена, що піднімає зовсім іншу тему, але це все одно про художників, через проблематику розширення свідомості і шаманізму. А художник – це шаман.
В українському кіно є всього лиш кілька фільмів про художників. «Параджанов» (2013) і «Етюди про Врубеля» (1989) – найяскравіші з них. Які ваші враження від них?
Я намагаюсь не дивитись українське поетичне кіно, щоб не впадати в депресію. «Етюди…» дивився ще в дитинстві, коли захоплювався Врубелем. І тоді, й зараз мені не цікаво це дивитись. Ні по змісту, ні по формі.
«Параджанова» почав і кинув. Не пам’ятаю вже з якої причини, але щось мені підказує, що з тієї ж. Яка називається «українське поетичне кіно». У мене з ним ніколи не складалось. Цікаво, що Параджанов, як художник і особистість, тут, у нас, повпливав на цілі покоління. Він показав багатьом зацікавленим у цьому, що таке свобода в широкому сенсі. І що таке вітальність і темперамент. І не штучний, а абсолютно органічний артистизм. Багато хто не зміг вибратись з під його впливу, бо він був настільки сильним, як удар бетонною плитою.
У деяких людей покоління 60-70-х цей вплив прийняв доволі кумедну форму. Багатьом нашим кінематографічним, художнім і поетичним кугутам в пильних піджаках і з вусами підковою цей вплив дістався в такий особливий спосіб, що вони або всі починали ліхорадочно робити колажі, як він, або барижити антикваріатом. Або, що у них виходило дуже органічно, люто бухати, сидячи за цим антикваріатом. Тобто чувак яскраво і доходчіво показав, як треба жити. І хто що зрозумів – то і взяв. Все по-нашому. І кіно знімають теж по-нашому.
Кіно про художників часто знімають саме у Франції. Ця тема навіть стала своєрідним кліше у кінематографі цієї країни. Як ви вважаєте, чому?
У Франції протягом декількох сторіч писалась історія світового мистецтва. Відповідно, щоб повноцінно реалізуватися художнику – треба було жити і функціонувати у Франції. Зараз ситуація зовсім інша. Центри мистецтва пересунулись і вони часто є плаваючими. Після Другої світової війни – у Нью-Йорк. Потім – Лондон, Берлін. Відбулась поступова перестановка сил.
Наприклад, у румунському місті Клуж-Напока зародився один з самих потужних центрів мистецтва. Чи в Лейпцигу, з появою «Лейпцігської школи». Зараз, через те, що Берлін став дуже дорогим – туди мігрувала значна частина художнього комьюніті і повідкривала там свої студії. Хоча Париж залишається Парижем, а Нью-Йорк — Нью-Йорком. Там вариться весь цей котел.
Є певний стереотип про культурну Францію, плюс про феноменальне французьке кіно. Який, що стосується кіно, давно для мене не відповідає дійсності. Я взагалі зараз не дивлюсь кволих і безликих французьких сучасних фільмів. Часи Годара, Брессона, Ренуара, Кокто і Трюффо пройшли і залишились в історіі, а імідж ще доживає. Тому, відповідно, є певні кліше, що французький кінематограф має певну монополію на фахову і цікаву репрезентацію цієї теми.
Хоча супервідомий телеканал Arte має дві штабквартири у Франції, а одну в Німеччині. І знімає цікаві фільми про художників по всьому світу. Це некомерційний двомовний канал, відомий своїми якісними програмами про мистецтво і культуру в цілому. От про мене знімав теж. І це серйозна робота професіоналів. Спостерігаючи за тим, як вони працюють, за рівнем їх професіоналізму, я отримав величезне задоволення. Режисером там був німець, оператором баск, звукарем поляк, а адміністраторами німкеня і француженка. Така інтернаціональна добірка професіоналів у глобальному світі. Так, що є ще порох у Франції.
Вони слідкують, що відбувається у світі мистецтва. Я для себе зробив висновки, що не варто думати, що ми для них абсолютна невідома територія. Просто світ став глобальнішим і неважливо, де ти фізично знаходишся.
Коли режисером фільму стає людина з цеху живописців чи скульпторів (представник нединамічних видів мистецтва) – що особливого з’являється в такій стрічці?
Це широке питання. Маса відомих режисерів мають художню освіту чи функціонують, паралельно як художники. Наприклад Девід Лінч, Тім Бартон, Пітер Грінуей, Гас ван Сент, Террі Гілліам. Хічкок і Вім Вендерс працювали художниками, наприклад. Стенлі Кубрік і Ларрі Кларк прийшли в режисуру з художньої фотографії. Луїс Бунюель мав вчений ступінь в галузі мистецтва після мадридського університету.
Девід Лінч – це цілий пластичний світ і не відомо, що для мене важливіше: його візуальне мистецтво чи кіно. Це все запаралелені процеси. Те ж саме з Бартоном. Швидше за все це нам дає широту мислення, дуже специфічний життєвий досвід та багату візуальну мову.
Це як у радянський режисурі. Ти не міг поступити вчитись на режисера, наприклад у ВДІК, якщо у тебе не було першої вищої освіти і ти не мав трудового стажу. Тобто ти отримай освіту, попрацюй на різних роботах, подивись життя, повивчай людей, потім другою освітою вивчись на режисера і тоді вже розкажи щось людям. І серед перших освіт у відоміших радянських режисерів часто були або мистецька, або архітектурна. Тобто не можна було випасти з хати батьків, закінчивши середню школу і тулити інфантильну хуйню на широкий екран. Таке не канало. Треба було щось знати про життя. От і художник в режисурі – це перш за все знання про життя і вміння дивитись на нього під різними і часто несподіваними ракурсами. Інший погляд.
Фото: Ліна Дегтярьова
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ХУДОЖНИК ВАСИЛЬ ЦАГОЛОВ: ЖИВОПИС, ПОРОДЖЕНИЙ КІНЕМАТОГРАФОМ.