У 2014 році документальна робота Нікона Романченко «Обличчя», що розповідає про Євромайдан, перемогла в Національному конкурсі кінофестивалю «Молодість». А цьогоріч вийде його новий ігровий короткий метр «Поза зоною», який розповість про страх жінки, що живе у воєнний час.
«Кожен з перелічених фільмів у певний час яскраво відбився в моїй свідомості», – уточнює Нікон.
«Дзеркало» (1974) Андрій Тарковський
Я подивився цю картину разів десять. Вперше я її побачив років у 13-14. Звичайно, тоді я сприйняв цю стрічку суто візуально, адже розшифрувати все те, що в ній закладено, просто не міг. Потім повернувся до неї вже в інституті і був просто закоханий. Я не міг викинути цей фільм з голови.
Я повертаюся до цієї картини, коли мені потрібно внутрішньо зібратися. Вона для мене в якомусь сенсі – орієнтир.
«Осіння соната» (1978) Інгмар Бергман
П’єса, укладена в дуже великий і тісний план, у якому практично немає повітря. Цим мені і подобається Бергман. Психологічні надриви всередині героїв, які він розкриває – те найтонше і майже невидиме, що мало кому вдавалося передати.
«У місті Сільвії» (2007) Хосе Луїс Герін
Невелике кафе в одному провінційному місті. У ньому сидить художник, який уважно розглядає перехожих. Особливо жінок. Несподівано йому на очі потрапляє дівчина. І весь фільм – він просто слідує за нею. Нічого толком не відбувається. Практично гола метафора художника, що знаходиться в пошуку. Незважаючи на деякі наївні моменти, всередині цього фільму дихається вільно, легко і чуттєво.
«Забавні ігри» (2007) Міхаель Ханеке
Найвища точка саспенсу (після Хічкока). Фільм не залишає жодного шансу ні своїм героям, ні глядачам. Якимось дивним чином ти під час перегляду отримуєш задоволення від того, що бачиш жорстокість і страждання. Він пробуджує якусь неконтрольовану енергію зла. Ханеке для мене дуже важливий. Герої його фільмів часто роблять вкрай ам орал ьні вчинки. Але в рамках кожного окремого фільму це виглядає абсолютно виправдано і навіть гармонійно.
«Розсікаючи хвилі» (1996) Ларс Фон Трієр
Один із фундаментальних режисерів для мене. Це фільм-виклик. Абсолютно юродива головна героїня. Картина переповнена якоюсь патологією і в той же час зухвалістю, експериментом. Практично в кожному фільмі Трієра прочитується дуже специфічне ставлення до жінки. Настільки ж сильно, але пізніше, на мене подіяло «Полювання» Томаса Вінтерберга.
«Смак вишні» (1997) Аббас Кіаростамі
Фільм, що бентежить. Для мене особисто ця картина – свого роду іранські «Польоти уві сні і наяву». Дивно, що іранське кіно, незважаючи на іншу культуру та релігію, відчувається дуже близьким і співзвучним нам. Часто повертаюся до цих фільмів (Панахі, Фархаді…). Абсолютно дивовижне явище.
«Слон» (2003) Гас Ван Сент
У цьому фільмі – повна відсутність повітря. Страшна гра, яка не дає тобі сформульовані відповіді, а змушує шукати їх самостійно. «Слон» вражає своїм аскетизмом, а також дуже лаконічною і стриманою мовою, якою ведеться оповідання.
Глядач у цьому фільмі виявляється, немов, на місці слідчого, який веде допит зі свідками трагедії, яка трапилася у школі. Кожен із них докладно розповідає, що відбувалося протягом дня всередині школи. І ти проходиш через ці події за ними буквально по п’ятах.
«Жити своїм життям» (1962) Жан-Люк Годар
Коли я тільки починав занурюватися в історію кіно, то Нова хвиля була для мене дуже близькою до того, як повинен виглядати кінематограф. Зараз я дивлюся ці фільми інакше. Тоді мене підкорив великий план з потилиці Анни Каріни, який триває кілька хвилин, і в цей час просто неможливо відірватися від екрану. При цьому фільм має дуже витриманий стиль і поезію. Повне відчуття, що ти знаходишся в практично порожньому кафе і спостерігаєш за моментами життя героїні.
У фільмах Годара багато туги. Дуже витонченої туги. Саме крізь неї гостріше відчувається спрага життя.
«Ніч» (1961) Мікеланджело Антоніоні
Антоніоні – один із найбільших аскетів свого часу. При величезному просторі всередині загального плану, де герої здаються начебто незначними, ти знаходишся до них дуже близько. Абсолютно магічне існування чоловіка і жінки. А фінальний діалог героїв – як спогади про втрачену чуттєвість і любов.
«Розетта» (1999) Жан-П’єр і Люк Дарденни
Гранична простота, домогтися якої – вкрай важко.