На початку 90-х Олег «Мох» Гнатів зняв дві круті короткометражні стрічки: «Квіти святого Франциска» та «Втеча в Єгипет». Вони стали яскравими татуюваннями на кістлявому тілі історії вітчизняного кіна.
Переказувати сюжети цих стрічок не має сенсу. Адже їх сценарії нагадують скоріше бортові журнали корабля, що подорожує марихуанним космосом. В обох фільмах знімався Тарас Прохасько, який з тих пір так і продовжує літати відлюдником на власній творчій кометі. Ці картини неможливо вписати у жоден жанр. Хіба шо у відеоарт.
Мох пригадує метафізичні регістри, у яких створювалися ці стрічки. Захоплюється «Бердменом» та «Українською літературою для мудаків». І коментує епічний пройоб «Останнього москаля».
З якого космосу прилетіла тая зірка, що надихнула вас на фільм «Квіти святого Франциска» (1993)?
Я його робив для культурологічної передачі «Місячний удар», яка йшла вночі на місцевому телебаченні. На той час івано-франківське телебачення було набагато розкутішим. Наприклад, ми могли в ефірі крутити півторагодинний фільм про Боба Марлі.
Одного дня Тарас Прохасько дав мені почитати Апокрифи святого Франциска. Й ідея зняти за ними фільм буквально впала зверху. Напередодні зйомок фільму ми наварили собі каші з конопляним відваром. І коли наступного дня прокинулися, то весь фільм був буквально перед очима. Тож стрічка знімалась частково підсвідомо, частково – спонтанно. Увесь процес відбувався ледь не нон-стопом, майже без дублів. Що перло – те ми й знімали. Покійний Гіа Гонгадзе дав нам тоді камеру і допоміг із монтажем.
Потім одеська мистецтвознавець Ута Кільтер взяла цей фільм у Францію на якийсь фестиваль відеоарту, де він був добре сприйнятий. Десь через рік після того хтось із моїх друзів сказав мені, що цю картину крутили по польському телебаченню.
Звідки взагалі взялася ідея знімати відеоарт «Втеча в Єгипет» (1994)? Адже на початку 90-х цього жанру в Україні фактично не існувало, а тих, хто ним займався, можна було вносити у Червону книгу.
Та ми просто знімали те, що нам було до вподоби. Ми не ставили собі за мету зробити ігрове чи документальне кіно.
За двадцять років, що минули з тих пір, знімати кіно стало набагато простіше. Проте ви не повертаєтеся до кінематогарфу. Чому?
Потім я працював оператором на новинах. І це щоденне рутинне ремесло вбило в мені свіжий погляд на речі. Та й, знаєш, з роками мене трохи це діло обламало. А коли з’явилися перші комп’ютери, що дозволяли робити кіно вдома, то все одно вони не дозволяли знімати дійсно якісні фільми. Халтуру гнати не хотілося, а потрібних бюджетів не було. І всі ці фактори в купі призвели до того, що від кіна мене вже не рвало так, як раніше.
Як вам фільм Анатолія Лавренішина «Українська література для мудаків», у якому брутально розмальовується підручник з літератури під шалені ритми «Перкалаби»?
Супер! Я взагалі люблю ідеї, які ламають тупі архетипи.
Чи прикладаєте ви руку до створення кліпів до пісень «Перкалаби»?
Ні, тому що нам знімають друзі. І мені цікавий їх погляд та інтерпретація нашої музики. Тому я не пхаюся у їх ідеї.
У 2008 році вийшов документальний фільм польського режисера Яна Сосінського «Посмішка на обличчі, а сльози в очах», який розповідав про «Перкалабу». Чи плануються у майбутньому стрічки про ваш гурт?
Цього літка у Перкалабу приїздив закордонний режисер, який зняв пілотну серію передачі про екзотичні гурти у різних місцях планети. Після того він мав їхати у Малі та на Тібет. Цей режисер є музикантом і ми разом із ним записали пісню. Згодом він сказав мені, що пілот вийшов класний. А чи переросте він у повноцінну передачу – залежить від того, як його сприймуть на телеканалі National Geographic.
Перкалабських людей дуже легко знімати. Вони вкрай органічні і вони не паряться через тую камеру. Тобто там завжди легко зняти щирість відвертість, а це завжди оживить будь-який фільм.
Гуцульщина – то є ваше всьо. Чи не дуже вас вибісив серіал «Останній москаль»?
Ще перед прем’єрою я подивився кілька трейлерів та й подумав, що то буде такий собі «балкан-стайл». Я сподівався, що побачу веселий, сміливий і гострий фільм, адже гуцули – запеклий народ. До того ж там знялися такі шикарні актори, як Ірма Вітовська, Назар Задніпровський, Володимир Горянський та інші.
І маючи настільки класну гірську фактуру – взяти й проїбати все через настільки тупий сценарій… Він не підіймається вище дешевого руського сіткома. Гуцулія – ще не розкрита до кінця, і з неї можна витягнути ще багато чого цікавого.
Які фільми з переглянутих останнім часом вас вразили?
Найбільше мене накрив «Бердмен». Окрім чудової режисури та акторської роботи там фантастичний оператор. Зробити усю стрічку так, щоби взагалі не було помітно монтажних склейок, і щоб мізансцени бездоганно перетікали одна в одну… Як на мене – це один із кращих фільмів минулого року. Я його передивлявся двічі.
Ви неодноразово виступали в якості консультанта у кінопроектах. Це й одна зі серій мультфільму Ірени Карпи про ватників. Це і майбутній фільм продюсера Ігоря Савиченко «Шлях мерця». Це і «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко.
У «Братах…» я переробляв увесь текст сценарію на гуцульську мову. Крім того, виступав тренером з акторами – я їм ставив гуцульську говірку. Робота над «Шляхом мерця», наскільки я знаю, поки що не просувається. Я в цій стрічці виступаю продюсером саундтреку.