Хрестоматійна фраза Шекспіра «Весь світ – театр, і люди у ньому – актори» століттями відображає наше життя. Але можна сказати і по-іншому: театр – це світ, у якому людина отримує можливість точніше зрозуміти себе. У цьому можна переконатись, переглянувши цю п’ятірку фільмів на театральну тематику.
Закоханий Шекспір (США, 1998)
Фільм режисера Дж. Мелдона, створений у партнерстві з відомим драматургом-пост-модерністом, Томом Стоппардом, завоював 7 статуеток премії «Оскар», включаючи номінацію «Кращий фільм року». Що, якщо найвідоміша п’єса Шекспіра, “Ромео та Джульєтта”, замислювалася як комедія про піратів? Що, якщо на початку молодий, невідомий і без гроша в кишені Шекспір збирався зробити героїнею не Джульєтту, а Розаліну, першу кохану Ромео?
Як взагалі створюються великі твори про кохання та життя? Життя молодого Шекспіра порожнє, а муза пішла, і тому він не в змозі знайти натхнення. Але все зміниться, коли він зустріне прекрасну Віолу, дочку багатого купця, яка зовсім не думає про весілля. Натомість вона таємно мріє про сцену – недоступну на той час жінкам. Переодягнувшись хлопчиком, вона приходить на кастинг на роль Ромео, де пригнічений Шекспір слухає одного за одним посередніх актрис. Раптом приходить вона. Це було натхнення з першого погляду.
Цей фільм яскраво відображає, що все життя – театр, і що театр – це лише відображення життя, і, іноді, заповітне бажання того життя, якому не судилося статися.
Прощай, моя наложниця (Китай, 1993)
Дія переносить нас до Китаю, який переживає драматичні події ХХ століття (аж до Культурної революції). На тлі політичних подій розкривається нещасна доля оперного співака Ченга Дейї, який присвятив все своє життя театру, бо нічого більше життя йому не дало. За традиціями китайської опери одна роль, одне амплуа дається тобі все життя, і Ченг грає жіночі ролі. Його найвідомішою роллю є роль наложниці у виставі “Прощавай, моя наложниця”, заснованої на стародавній китайській трагедії про жінку, яка перерізає собі горло, аби не бути розлученою з коханим.
Рік за роком, незалежно від політичних режимів, що змінюються в Китаї 20-го століття дедалі більше криваво, Ченг і його найкращий друг, в якого він таємно закоханий, грають цю трагедію, і жорстоке життя, яке не дало їм вибору у розподілі власних ролей, невблаганно веде їх до розв’язки своєї трагедії.
У цьому фільмі наочно розкривається безжалісність 20-го століття. Героям не дано вибір їхньої власної ролі, особливо Ченгу, який не вибирав бути актором, не обирав свою сексуальну орієнтацію, єдине, що йому дозволено було вибрати – це кого любити, і навіть це принесло йому лише страждання, адже місце дії та епоху він теж не вибирав. Фільм має безліч нагород, найзначнішою з яких стали премії «Золотий глобус» та «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою.
Все про мою матір (Іспанія, 1999)
Напевно, один із найкращих фільмів відомого іспанського режисера 20-го та 21-го століття, Педро Альмодовара. Мануела – одинока мати, в 17-річчя свого сина веде його на спектакль, який колись давним-давно грала сама, і після, обіцяє після приходу додому розповісти синові про його батька. Проте, син гине, не встигнувши повернутися зі спектаклю. Вбита горем Мануела вирішує повернутися до Барселони і знайти батька Естебана, трансвестита Лолу.
Шукає вона його довго і життя розставляє свої пріоритети. Скорбота завжди замінюється радістю нового життя, а біль затихає, лише якщо прожити її повною мірою на сцені. Мануела знаходить старих друзів, знаходить нових, і навіть у смерті подруги, вагітної черниці Рози, знову знаходить роль матері синові Рози, якого та теж називає Естебан.
Педро Альмодовар присвятив свій фільм «…всім актрисам, які грають; всім жінкам, які грають; всім чоловікам, які грають і перетворюються на жінок; всім тим, хто хоче стати матір’ю та своєю матір’ю».
Анна Кареніна (Великобританія, 2012)
Ще одна екранізація безсмертного роману Л.М. Толстого з Кірою Найтлі у головній ролі. У сюжеті значну роль відіграє одна сцена – відвідування Анною театру. Її, яка наважилася виставити напоказ свої почуття і відкрито живе з коханцем Вронським, суспільство жорстоко засуджує. Тут, у театрі, де на сцені стоять фальшиві декорації, люди не менш фальшиві. Навіть подруга Анни Бетсі, яка мала чимало зрад чоловікові, але робилося це таємно, відвертається від неї.
У залі стоїть шум, ця публіка обговорює та засуджує Ганну. Після відвідин театру героїня остаточно переконалася у лицемірстві оточуючих, це стало ще одним уколом, що підштовхнуло до трагедії самогубства. Фільм відрізняється чудовими театральними декораціями та проникливою музикою.
Після репетиції (Швеція, 1984)
Героями фільму стали люди театру – старіючий режисер Хенрік Волгер та молода актриса Ганна. Сюжет є спогадами Хенріка про свої стосунки з матір’ю Анни, Ракель. Залишившись, як завжди, після репетиції у порожній залі, режисер Хенрік Волгер розмірковував про минулий день, але в його спокійну атмосферу втручається актриса театру Анна, що раптово повернулася.
Вона посилається на забутий браслет, але це вигадана причина. Їй хочеться розпитати Хенріка про свою матір Ракелі, яку дівчина ненавидить за те, що вона стала алкоголічкою і фактично кинула дочку напризволяще. Багато чого в минулому розплющує очі співрозмовникам після репетиції, змушуючи кардинально змінити своє ставлення до пам’яті про Ракель.
“Усі названі фільми так чи інакше торкаються театральної тематики, проте теми цих фільмів найрізноманітніші. Жоден з цих фільмів не знятий про театр, театр – лише призма, через яку автор розглядає життя, і воно може бути концентрованим, насиченим, реальнішим і правдивішим, ніж справжнє життя.” – переконана Ася Сосіс, режисер та засновниця театральної компанії Gamayun.