До повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року я працював кінокритиком. За 12 років у цій професії я переглянув тисячі фільмів та написав сотні рецензій. Але зараз, перебуваючи на фронті, я глибоко переоцінив увесь свій досвід. Вибухи та постріли вибивають із голови все зайве. Ти думаєш лише про те, що справді має значення. Тільки про найголовніше: про те, як грав зі своєю дитиною, про головні слова, які сказав рідним, про те, що зробив для друзів, про миті, коли наповнювався потоком радості та відчував усю повноту життя. Я відібрав 10 фільмів, які подарували мені саме такий життєвий досвід. Пам’ять про ці фільми надає мені сил вижити на війні. Сподіваюся, що ці фільми дадуть енергію вам.
“Форрест Гамп” 1994 реж. Роберт Земекіс
Притчева комедія, що нагадує, що найважчі ситуації легше всього врішити максимально простими вчинками.
Головний герой фільму поводиться як людина з легкою формою аутизму. У багатьох доленосних ситуаціях він просто тече за течією. Не критикує, не аналізує, не відстоює свою позицію, а просто приймає те, що відбувається насправді. Усі вчинки головного героя продиктовані немов якимось вищим провидінням, з яким він не втрачає зв’язку ні на мить. У стресових ситуаціях, коли ризикуєш багатьом і не знаєш, як діяти, то згадується приклад Форреста, і розумієш, що найкращий вихід із ситуації – це вчинити максимально просто.
“Ще по одній” 2020 реж. Томас Вінтерберг
Комедійна драма, яка доводить: чим складніші трапляються життєві обставини – тим легше їх варто сприймати.
На відміну від героя вищезгаданого фільму, герой цієї видатної скандинавської стрічки, опиняючись у безвихідних ситуаціях, – глибоко рефлексує. Чи допомагає це йому вийти зі становища? Ні. Проте розв’язати складні життєві колізії йому вдається завдяки алкоголю. І з кожною чаркою його життя наповнюються новими фарбами та яскравими емоціями. По суті, випивка блокує в ньому здатність нагнітати ситуацію і змушує так само, як і Форреста Гампа, приймати жорстокі життєві обставини з легкістю. І саме завдяки цьому головному герою вдається пройти навіть найскладніші випробування.
“Дюнкерк” 2017 реж. Крістофер Нолан
Один із найкращих фільмів про війну, який показує всю складність механіки бойових дій.
У цьому фільмі немає головного героя. А є низка відірваних один від одного персонажів, які роблять одну справу. На війні діють хаотичні та неймовірно агресивні правила менеджменту. Часто буває, що один окремий процес чи проект на війні спільно роблять десятки людей, які навіть не здогадуються про існування одне одного. У мирний час така організація праці розвалилася б ще до того, як запустився процес. Але на війні цей контрольований хаос приносить плоди. І цей фільм дуже точно це ілюструє.
Лейтмотив цього фільму – гіпнотизуючий звук секундоміра, що цокає. Опинившись на війні, цей звук набув для мене нового, ще більш потужного значення. Тут, на фронті, обстріли бувають настільки інтенсивні, що після чергового вибуху на кілька десятків секунд зникає слух. При цьому від страху не чуєш навіть, як б’ється серце, а в думках настає повний вакуум. Але коли обстріл припиняється, поступово починає повертатися слух. І одного разу в один із таких випадків, перше, що я почув – це було цокання годинника. Точнісінько, як у цьому фільмі. І я подумав: “Як же багато насправді цих секунд відведено на все життя. І як класно, що я все ще живий”.
“Самсара” 2011 реж. Рон Фріке
Всеосяжний фільм. Про подібні твори ми говоримо – фільм-епоха. Але “Самсара” – більш об’ємна, ніж епоха.
У 1977 році НАСА запустило в космос зонди “Вояджер”, в які вклали золоті диски з інформацією про нашу планету та людство. Ці дані відправили з надією на те, що їх перехоплять ймовірно існуючі розумні істоти з інших планет. І ця інформація допоможе їм познайомитися з нами. Якщо з’явиться ініціатива ще раз запустити такий супутник, то я вклав би в нього цей фільм “Самсара”. Його було б достатньо, щоби зрозуміти загальну картину людства. Це кіно про неоднозначність нашої моралі, про різноманітність наших культур та багатогранність нашої духовності.
«Пожежі» (2010) реж. Дені Вільньов
Кіно, яке оголює жорстоку правду про природу людини, у якій добро і зло взаємодоповнюють одне одного.
«Пожежі» – свого роду сучасний ремейк притчі про Каїна та Авеля від одного з головних режисерів сучасності Дені Вільнева. На прикладі однієї сім’ї у фільмі показується, що найближчий родич і найлютіший ворог може бути однією і тою самою людиною.
Багато хто з дитинства звик ділити все у світі на добро і зло, на біле та чорне. При цьому всіляко підтримуючи все світле, а все темне – войовничо заперечуючи. Але світ улаштований так, що одне без іншого неможливе. Символ Інь Янь втратить свою цілісність, якщо забрати в ньому чорну половину. Адже саме темні сили у нашому світі змушують яскравіше виявити світле. І навпаки. Так і в цьому фільмі: добро і зло тут сплетено в настільки складний вузол, що відокремити одне від одного просто неможливо.
“Душа” 2020 реж. Піт Докер
Фільм, який змушує глядача поставити собі питання: “Чи справді я займаюся тим, чим маю займатися в житті”.
Це питання стає наріжним у юності, коли ми обираємо професію на майбутнє. Але механіка долі дуже непрямолінійна і неоднозначна. Втіливши мрію і здійснивши плани, людина відчуває радість від перемоги, але відразу після цього настає порожнеча від того, що більше нема чого прагнути. Тому доводиться вибудовувати нові плани. Втілювати їх. Стикатися зі спустошенням. І знову прагнути до нової мети. Проте у головного героя мудрого мультфільму «Душа» вистачає сил розірвати це порочне коло. Протагоніст розуміє, що прагнути треба не самореалізації, а щастя. Самореалізація змушує постійно бігати по колу від одного успіху чи розчарування до іншого. А шлях на щастя – не має кордонів.
“Ще один рік” 2010 реж. Майк Лі
Цей фільм дає дуже просту відповідь на складне запитання «Що означає жити щасливо?»
«Ще один рік» наповнений повсякденною радістю, душевними розмовами та затишним світом однієї цілком звичайної родини. Щастя – як здоров’я: коли воно є, його не помічаєш, а коли його нема – страждаєш.
У цьому фільмі щастя показується невловимим. Не яскравими кульмінаціями під звуки фанфар, коли кадр залитий яскравими теплими фарбами. А повсякденно та без спецефектів. А від того – зрозуміліше та чесніше.
Герої фільму займаються дуже простими справами, в яких, на перший погляд, немає нічого особливого. Ходять на роботу, спілкуються з друзями та рідними, справляються з нескладними повсякденними клопотами, а на вихідних – вирощують помідори на своєму маленькому городику. “Обробляють свій сад”, як сказав би Вольтер. Після перегляду цього фільму важко переказати його сюжет, тому що у фільмі не відбувається нічого особливого. Але великий режисер Майкл Лі зміг так показати всю цю милу повсякденну банальщину, що дві години хронометражу сидиш перед екраном, немов зачарований.
“Любовний настрій” 2000 реж. Вонг Карвай
Вишукана мелодрама, яка показує кохання недоторканно, чисто та чесно.
У багатьох глядачів під час перегляду цієї стрічки серце починає стукати у ритмі її чарівного саундтреку. Сюжет розгортається повільно, акцентуючи увагу на деталях, інтонаціях, жестах та інших тонких штрихах у відносинах головних героїв. Чим більше мовчання в діалогах цього фільму, тим промовистіше вони звучать. Адже невисловлені почуття, як і нездійснені мрії – не забуваються.
“Велика краса” 2013 реж. Паоло Соррентіно
Фільм, який допомагає знайти натхнення, коли здається, що все втрачено.
Чари творчості в цій стрічці елегантно переплітаються з нещадним реалізмом. Камера тут натхненно ширяє між колоритними персонажами. А сюжет наповнений швидкими експресивними спалахами.
Головний герой картини живе у світі, переповненому красою, шиком та багатством. Купається у розкоші, як полуниця у збитих вершках. Але раптова звістка про смерть його давньої коханої змушує головного героя переоцінити те, що відбувається. Адже саме вона свого часу дала йому можливість відчути велику красу щастя та кохання. Красу, яка надає життю сенсу.
“Древо життя” 2010 реж. Терренс Малік
Фільм-молитва. Фільм-притча. Після його перегляду відчуваєш якусь світлу легкість та спокій, як після меси у храмі.
Якось під час одного з сильних обстрілів я сидів у бліндажі і дивився, як земля тремтить від вибухів. Зі стіни нашого укриття стирчало обрубане коріння сосни. З них випливав сік дерева, який одразу ж застигав. Він блищав, як ртуть і нагадував сльози. Через кілька місяців я не пам’ятаю, скільки було вибухів того вечора і з якої зброї по нас тоді стріляли. Але я виразно пам’ятаю образ: як плакала земля важкими холодними сльозами. На таких поетичних асоціаціях будується шедевр кіно-філософа Терренса Маліка «Древо життя».
Сюжет у цій картині відступає з першого плану, надаючи місце грандіозним візуальним образам. Вони ллються густим потоком, тож ти – глядач – сидиш перед екраном, як перед потужним водоспадом. «Древо життя» існує у тих малозвіданих просторах, де слова втрачають свою силу і візуальні образи існують у своєму первозданному вигляді. Вісь цього фільму – історія американської родини, яка переживає скорботні втрати та щасливі зустрічі, надихаючі відкриття та болючі помилки. Події у стрічці показуються нелінійно та поетично.
Приголомшливі кадри природи, якими наповнено цей фільм, супроводжуються мудрими словами, які лунають за кадром. Один із таких афоризмів я, опинившись на війні, часто згадую: «Без кохання життя пролітає даремно».