Анімація Анатолія Лавренішина «Крамниця співочих пташок» продовжує у його творчості канву антиутопічних картин. У 2003 році він випустив притчову короткометражку «Next», яка показувала місце вільної людини у суспільстві. А 2011-го – «Білу ворону», у якій ішлося про місце ідеаліста серед людей. Цього разу Лавренішин окреслює роль таланту у руках сильних світу цього.
Усі картини режисера універсальні настільки, що ледь не за будь-яких обставин глядачі можуть сказати: «Це все про нас». Бути вільною особистістю, ідеалістом, або талантом – все одно, що перебувати у стані якоїсь патології. Хвороби, яка знищує свого носія і в той же час виліковує саме суспільство.
Аніматор вперше у своїй творчості відійшов від мальованої анімації. Кожного персонажа у цій стрічці зіграла реальна людина у спеціальному костюмі, обвішаному датчиками. Після цього завдяки магії цифрових технологій вона була перенесена у світ анімації. І справа тут не стільки в тому, що працювати над анімацією у такий спосіб простіше чи дешевше. Причина такого методу зйомок полягає, мабуть, у наближенні нашої реальності до абсурду, зображеного на екрані.
Гротескні персонажі цього фільму говорять абракадаброю, у яку вплетені слова, схожі за звучанням на французькі. Напевно, так Лавренішин проводить паралель із тим світом, у якому сам прожив деякий час. Кілька років тому він отримав грант на роботу в одній із французьких студій і працював там над своїм дебютним повнометражним проектом «Книга тіней». Усім, хто хоч колись стикався з французьким арт-менеджментом, перш за все, кидалося у вічі те, наскільки віртуозно французи вміють купляти і продавати ідеї й таланти. Тож мова героїв стрічки, можливо, і є алегорією на цю дещо цинічну рису.
Як і головні герої анімацій «Next» і «Біла ворона», так і протагоніст «Крамниці…» врешті опиняється за бортом суспільства. Головних героїв усіх трьох цих стрічок об’єднує надія (хоч і миттєва) на те, що світ може бути прекрасним. Та, як казав Паоло Пазоліні, надія – це ілюзія, яку вигадали політики, щоб дурити людей. І наскільки б цинічним не був цей висновок, життєвий досвід змушує з ним погодитися.
Нова короткометражка Лавренішина поповнює низку фільмів, у яких задіяні вітчизняні музиканти. У цьогорічному «Поводирі» Саніна можна зустріти Джамалу і Тараса Компаніченка. А в «Моїй русалці, моїй Лореляй» – Олега Скрипку. А в цій анімації звучить голос Каті Чілі. Раніше у вітчизняному кіно можна було в кращому разі почути той чи інший саундтрек у виконанні наших музикантів. Нині ж вони все частіше або з’являються на екранах як актори, або спеціально записують композиції до фільмів. І це вже окреслюється у тенденцію.
«Крамниця співочих пташок» у 2014 році отримала приз Національної спілки кінематографістів за кращу українську анімацію.