Закінчилася робота над першим українським фільмом жахів у 3D «Синевир». Режисери В’ячеслав та Олександр Альошечкіни ставлять собі за мету зламати стереотип, що практично все українське кіно – це екзистенційний жах. Їх «Синевир», звичайно ж, полякає глядачів, але не низьким технічним рівнем стрічки або банальним сценарієм (які й відрізняють наші фільми), а насамперед цікавим саспенсом і ефектним 3D.
Сюжет картини розповідає про компанію молодих людей, які вирішили провести ніч на берегах Синевира. Однак із сутінками над мальовничим озером повисає містичний дух, а з темряви починає доноситися загадкове виття. Ніхто з туристів і не здогадувався, що у цих місцях водиться містичний монстр Песиголовець, що заманює своїх жертв до лісу, звідки ще ніхто не повертався.
«Ми перенесли дію фільму в кінець 70-х, щоби створити особливий колорит: машини, пісні і взаємини між людьми, які були тоді, сьогодні вже не зустрінеш. Також хотілося відійти від злощасних мобільних телефонів, які з’являються практично в кожній сучасній стрічці і як тільки починаються якісь жахи, то обов’язково пропадає зв’язок – це наївно…» – розповідає Олександр Альошечкін.
Від казки на ніч до широких екранів
Вперше згадку про монстра з тілом людини і головою собаки – Песиголовця – Олександр Альошечкін зустрів більше десяти років тому в дитячій казці, яку читав дочці перед сном. Однак тоді ані дочці режисера, ані йому самому і наснитися не могло, що він з братом В’ячеславом зніме про це чудовисько повнометражний фільм, та ще й у 3D. Адже ще донедавна братам доводилося працювати над телепроектами – практично вся їх фільмографія складається зі стрічок на кшталт «Єфросинія» (2010), «Чкалов: міфи і факти» (2010) і т. д.
Багато українських режисерів, стаючи за серіальний конвеєр, з часом намагаються «очистити свою карму», знявши серйозне кіно для широкого прокату або ж фестивальну стрічку. Проте зовсім небагатьом це вдається. Один з найяскравіших прикладів – Марина Врода, яка отримала у 2011 році «Золоту пальмову гілку» в Каннах за короткометражку «Крос», а до цього зняла «телемувік» «Посміхнись, коли плачуть зірки» (2010).
Легенда про песиголовця настільки вразила Олександра, що у 2003 році він разом з братами зняв короткометражку «Говерла», що стала прообразом «Синевира».
За кілька років Песиголовець зустрівся режисерові на фресках Софії Київської. «Я підбирав натуру для зйомок одного серіалу і коли піднімався на хори, випадково натрапив на фреску, намальовану вугіллям. Це була людина з головою пса, який тримав у руках спис», – згадує фільммейкер.
Ця фреска з’являється і в самій стрічці. Тож Софія стане першою в Україні святинею, оповитою кінолегендою, якими сьогодні може похвалитися практично кожна європейська пам’ятка. Так, наприклад, Ватикан після «Ангелів і демонів» (2009) здобув славу обителі єретиків. А після перегляду «Ліги видатних джентльменів» (2003) туристи, відвідуючи Венецію, буквально в кожному храмі почали шукати вхід у катакомби.
Монстр із Росії
Бюджет картини склав $800 тис. Цього, як зазначив В’ячеслав Альошечкін, було достатньо і не доводилося йти на істотні обмеження під час зйомок. Як фінансові, так і творчі ресурси для стрічки були надані виключно українцями. Бюджет вдалося сколотити за рахунок приватних інвесторів (держава не брала участі у створенні стрічки), а знімальну групу – з кінопрофесіоналів, а також місцевих жителів, які з радістю брали участь в масовці. Для більшості творців фільму він став повнометражним дебютом.
Єдине, за чим довелося звернутися до зарубіжних фахівців – за самим монстром. Як зазначив Олександр Альошечкін, в Україні немає постійного попиту на костюми для кіно, тому й не налагоджено їх виробництво. Чудовисько спеціально для фільму доставили з Росії – у наших північних сусідів, як відомо, вдоста подібних тварюк.
«Синевир» – вершина українського 3D
Мабуть, головне досягнення цієї картини в тому, що разом з нею на досить гідний рівень вийде українська 3D технологія. Це вже третій стереофільм у вітчизняному кіно. Першою була мелодрама «Люблю і крапка» (2011). 3D для неї створювалося практично у домашніх умовах, тож навіть неосвічений глядач міг помітити його недосконалість (як кажуть, «перший млинець – 3D-комом»).
Другим стереофільми, у створенні якого брала участь Україна, був «Ржевський проти Наполеона» (2012), «об’ємну картинку» в якому створювали голлівудські фахівці, що вже саме за себе говорить про високий візуальний рівень стрічки.
В українських кіновузах не навчають роботі з 3D, тому освоювати цю технологію доводиться просто на ходу. За словами братів Альошечкін, щоб освоїти роботу зі стереокамерою, оператору необхідно буквально дві робочі зміни.
Трейлер фільму починається з панорами озера, щільно оточеного лісистими горами. Об’ємний 3D ефект підсилює відчуття замкнутого простору. Над Синевиром збирається густий туман, крізь який просвічує повний місяць – немов зле око самої нечистої сили стежить за нещасними душами, що опинилися тут у лиху ніч. У кульмінаційний момент Песиголовець зносить одному з головних героїв, голову, яка вилітає просто на глядача.
«Це, напевно, найбільш кривавий епізод у фільмі. Ми хотіли зробити акцент на страху незрозумілого, а не на кривавих сценах. Адже, коли не бачиш того, що лякає – жаху більше», – коментує Олександр.
Сьогодні в Україні є всього кілька студій, які професійно займаються обробкою відео у стереформаті. З’явилися вони разом зі збільшенням попиту на 3D, адже сьогодні вже практично кожен другий кінозал у нашій країні обладнаний апаратурою для показу цифрових стереофільмів.
Безпосередньо над «Синевиром» працювала українська студія 3D-Planet, фахівці якої підрахували, що через 3D фільм стає дорожче всього на 20-25%, ніж у звичайному форматі. Натомість у Росії а, тим більше, у США стереокино коштує значно дорожче.
Початок традиції українських жаховичків
Сьогодні практично кожен серйозний український фільм проголошується «першопрохідцем». Так, наприклад, «Тойщопройшовкрізьвогонь» (2011) назвали першим вітчизняним блокбастером, «Аврору» (2006) – першою в Україні ігровою картиною про Чорнобильську катастрофу і т. д. Але, незважаючи на настільки гучні звання, мало хто з кінематографістів з часом вирішується наслідувати приклад цих першопрохідців.
Стежки, протоптані продюсером Володимиром Хорунжим, по неораному полю українського кінематографа, з часом не заростають, а стають стежкою для інших фільммейкерів. Так, його романтичний фільм «Закохані» послужив стартом для молодих режисерів, які сьогодні вже працюють над новими проектами.
Не зупинятимуться на досягнутому і автори «Синевира», адже вже зараз – ще до прем’єри – вони почали розробляти сценарій для другої частини цього фільму. «У сиквелі з’явиться більше монстрів», – відкрив таємницю Олександр Альошечкін.
Що ж, будемо сподіватися що доріжка, протоптана цим фільмом, не заросте, незважаючи навіть на те, що вона веде у ліс, з якого ще ніхто не повертався.