У київському Pinchuk Art Centre періодично демонструється фільм художника Василя Цаголова «Молочні сосиски» (1994).
Ця стрічка стала знаковою як для українського мистецтва тих років, так і для самого художника, який завдяки їй освоїв новий для себе жанр — кіно — а також отримав запрошення на престижну виставку в стокгольмському музеї.
Стрічка розповідає про маніяка-психіатра, який вважає себе богом, і вершить людські долі. Фільм наповнений сумною романтикою 90-х, криміналом і містикою.
«Молочні сосиски» перегукуються з шедевром Станіслава Клименка «Кому вгору, кому Вниз» (1991). Обидва фільми діагностують наш одурманений соціум на зламі епох на початку 90-х.
Про те, наскільки авантюрно створювався цей фільм, про те, що між маніяком і арт-критиком, трапляється, немає ніякої різниці, а також про те, що все навколо нас — кінематографічно, розповідає Василь Цаголов.
У 1994 році зняти кіно в Україні було вкрай важко. Змонтувати відео, накласти звук, обробити зображення — все це в домашніх умовах зробити було неможливо. Як узагалі будувався процес роботи над фільмом?
Директор галереї «Бланк Арт» запропонував мені зробити у нього виставку. Але презентувати свої старі полотна мені було не цікаво, а спішно писати нові картини я не хотів. Тому я запропонував зняти фільм. Хоча до цього кінематографом я не займався. Зйомки тривали близько 10 днів. На фільм директор галереї виділив мені 500 доларів. Всі ці гроші пішли оператору.
Сценарій писався на ходу. Спочатку у мене був задум, але конкретно кожну сцену я розписував за день до зйомок. Практично всі діалоги у фільмі імпровізовані. Місцями вони вийшли дуже вдалими, тому що це повна маячня (посміхається).
Більшість наших художників, що в ті роки щось знімали, — займалися відео-артом. А мені хотілося зробити саме сюжетну стрічку.
Коли я знімав цей фільм, то захоплювався Вімом Вендерсом, Райнером Вернером Фассбіндером і Аланом Паркером.
Головного героя, маніяка, у фільмі зіграв арт-критик Олег Сидор-Гібелинда. Завдання арт-критика, серед іншого, – впорядковувати арт-світ і проводити в ньому розстановку сил. А у вашому фільмі він зведений на більш високий рівень, коли він впливає не тільки на художників, а взагалі на весь соціум. Вимальовується цікава алюзія, що людьми маніпулює, скажімо, не бізнесмен або політик, що звично, а саме арт-критик…
Ну, можна про це говорити. Але я знімав цей фільм, орієнтуючись на звичайного глядача, який би не знав, хто саме виконує головну роль. Олега я запросив на роль маніяка, тому що він і в житті такий (посміхається)… До того ж ми вчилися разом і багато спілкувалися про літературу і кіно.
У Pinchuk Art Centre показується не краща копія фільму. У ній не можна розібрати всіх діалогів, а зображення місцями збивається. Невже немає більш якісної копії?
Ми знімали на плівку, а потім фільм був переведений у цифру. Копія, яка показується на виставці, взята зі стокгольмського музею сучасного мистецтва. У мене може десь ще залишилася касета з фільмом — треба пошукати. Хоча за всі ці роки плівка, швидше за все, вже зіпсувалася.
Як фільм потрапив у музей сучасного мистецтва в Стокгольмі?
Його куратор був у Києві, і активно передивлявся роботи українських художників. Крім «Молочних сосисок» він у підсумку відібрав для масштабної виставки After The Wall фотографії Савадова і Михайлова. Після того, як мій фільм потрапив на неї, то і ставлення до нього змінилося.
Крім стокгольмського музею і київської галереї «Бланк Арт», фільм за 21 рік ще десь показувався?
Якісь окремі його фрагменти показувалися на різних виставках. Ну, а повноцінний показ був ще на київському фестивалі Dream catcher («Пастка для снів»), який художники проводили в одному з дворів Андріївського узвозу, щоб показувати свої фільми. Покази тривали усю ніч. Через те, що стрічок, знятих саме художниками, було небагато, то ми запрошували і режисерів, які знімають звичайні фільми. Шапіро, братів Альошечкіних та інших. Серед художників тоді відео-артом займалися Савадов, Гнилицький, Подольчак, Ройтбурд, Гирич…
За пару років цим фестивалем зайнявся Михайло Іллєнко і тепер його знають, як «Відкрита ніч».
Сьогоднішні технології значно спростили роботу над фільмом. Але ви вже нічого не знімаєте. Чому?
За 500 доларів я робити не хочу. А те, що хочеться робити, потребує команди і бюджету. Просто тоді мені хотілося більше зробити, і спробувати себе у різних жанрах. А тепер озираєшся і розумієш, що половину можна було взагалі не робити.
Я спеціально не хотів утвердитися в одному жанрі. Раніше я хотів бути непередбачуваним: коли від мене чекали картини — я приносив фільм, а коли думали, що я знову зніму кіно — я видавав щось інше.
У книзі Галини Скляренко «Сучасне мистецтво України. Портрети митців» про вашу творчість говориться: «Картини Цаголова виростають із кінематографа і телебачення. Але не з артхаусного кіно з його підкреслено авторським, індивідуальним баченням і візуальною мовою, а з «кінопродукції класу В» — мильних серіалів і бойовиків». Невже справді між популярним кіно і вашими картинами — така пряма залежність?
Саме по собі бачення людини — кінематографічне. Адже у світі все постійно знаходиться в русі і куди не поглянеш — все змінюється.
Щодо статті Галини Скляренко, то, як на мене, це дуже поверхневий текст. Вона наводить багато притягнутих за вуха тез. У цій статті вона взагалі мало не звинувачує мене у тому, що сьогодні відбувається в Україні.
Окрім «Молочних сосисок» ви також зняли фільм «Новини», у якому з’являються ваші друзі-художники…
Це була відео-робота у форматі випуску новин. У кадрі сидів диктор, який щось розповідав, а в проміжках показувалися постановочні репортажі про те, як у Мексиці спіймали наркобарона або як реконструюється Хрещатик… Всі новини були вигаданими.
У фільмі брали участь Гнилицький, Соловйов, Цюпка, Осоева, Голець, Братков, Подольчак і Дюрич.
Відео-роботи Василя Цаголова:
«Карла Маркса — Пер-Лашез» (1993) документація перформансу
«Молочні сосиски» (1994) ігровий фільм (36 хв)
«Кримінальна тиждень» (1994) фотофільм
«The end» (1995) документація перформансу в реанімації