Книга Роберта Маккі «Історії на мільйон доларів» визнана багатьма, як «Біблія для сценариста». Він є найбільш затребуваним викладачем сценарної майстерності. Серед його учнів 49 лауреатів премії Оскар, 168 володарів премії Еммі, 21 лауреат премії Американської гільдії письменників (WGA Award), 17 майстрів, відзначених преміями Американської гільдії режисерів (DGA Award), лауреат Пулітцерівської премії, британської премії “Книга року” і багатьох інших нагород.
В інтерв’ю він розповів, як епоха кіно поступається розквіту серіалів. Про те, скільки в Україні потрібно знімати фільмів, щоб ми перестали залишатися на задвірках кінематографа. Про те, що 3D – абсолютно безглузда технологія. Про те, що без мистецтва суспільство руйнується. І, нарешті, про те, яким би гарним не був візуальний ряд у фільмі – на першому плані в ньому завжди має залишатися цікавий сюжет.
Які сценарії користуються більшим попитом: з хепі ендом, чи без нього?
Я ніколи цим не переймався. Не так важливо, буде фільм закінчуватись щасливо чи трагічно, головне, щоб кінцівка задовольняла глядача. є видатні стрічки, як «Хрещений батько 2», які мають трагічну кінцівку. Багато є фільмів, трагічна кінцівка в яких повністю задовольняє глядача. Часто в своїх лекціях я показую «Касабланку», яка змушує плакати людей з усього світу. Також в своїх лекціях я приводжу приклад дуже гарного фільму «Читець» (2008). Це надзвичайно красива стрічка. Також «Небезпечні звязки» (1988), «Війна сімейства Роуз» (1989), в них трагічна кінцівка, але вона дуже логічно виглядає в цьому сюжеті.
Я вчу людей знаходити правду в історіях, яка викликає у глядачів задоволення. Про щасливе завершення мріють тільки діти, а дорослі глядачі чекають побачити в фільмі правду, задоволення.
Останнім часом дуже популярними стали сіквели та приквели. Це свідотство кризи ідей в Голівуді?
Ні. Сиквели та приквели знімаються вже дуже давно. Така тенденція – просто наслідок того, що почали з’являтись персонажі, які не вичерпуються в одному фільмі. І це чудово. Один з найкращих прикладів – три частини «Хрещеного батька», адже головний герой Майкл Карлеоне – надто складний персонаж, щоб про нього можна було все розказати в одній стрічці.
Я читаю семінари про телесеріали, в яких вчу людей мислити історіями, що розраховані на сто годин. І сьогоднішній формат в 2 години – надто короткий. Кіно вже спроможне показувати, наскільки складним може бути життя окремої людини, так і складність відносин між людьми. Тому кіно майбутнього – це телевізійні серіали. Телесеріал «Клан Сопрано» (1999 – 2007) налічує 88 годин, коли з яких виправдана. Тому що як головний персонаж, так і всі, хто його оточує потребують того, щоб їх показали в динаміці. Саме формат серіалу дозволяє показати, як змінюються ці люди.
Сиквели та приквели – це логічна похідна сьогодення, коли світ постійно знаходиться в русі і ніщо не стоїть на місці, тож показати складність таких змін неможливо показати лише в форматі двогодинної картини. Довга форма – це майбутнє.
Гадаю, що з часом і телебачення і кіно відійде на задній план, а у кожного буде спеціальний дивайс, на котрому можна буде прокручувати фільми в будь який час. Це буде дуже легкий дивайс. Ці історії будуть дуже різного формату: вони займатимуть як кілька хвилин – так і багато годин. Кожен сам обиратиме собі, яку історію дивитись. Візуальні історію наближаються до того, що кожна людина матиме можливість обирати собі історії за своїм смаком.
Але для того, щоб зняти таку безмежну кількість фільмів необхідно створити багато сценаріїв. Стиль все менше і менше важливий. В той самий час контент набирає все більшої і більшої ваги. У письменників надзвичайне майбутнє.
Марк Твен казав, що той, хто розповідає історії – той володіє світом. Як це використовується в кіно?
Безумовно Марк Твен правий. Він казав, що Історія – це «прилад» для існування. Життя не показує нам як треба жити. В житті багато оман та страждань. І без мистецтва, а також історії мистецтва людина просто загубиться в світі. Коли люди обмінюються своїм досвідом – життя стає для них зрозумілішим. Життя набуває сенсу. Історії пристосовують нас до життя.
Інший письменник Джон Ховард Лоусон казав, що коли в суспільстві перестають розповідати історії, воно наближається до декадансу. Якщо прослідкувати історію людства, то одразу можна помітити, що чим менше певне суспільство приділяло уваги мистецтву та переказуванню історій, тим більше неврозів у цього суспільства.
Але багато також і пустих історій, які створені за певними кліше. Коли я нещодавно передивлявся фільми з України та Росії, то я виділив два кліше, які зустрічаються майже в кожному fuckig фільмі: війна та потяги. Друга світова дійсно дуже цікава подія, але ж не треба так зациклюватись на цьому. Наприклад, у французькому кіно обов’язково є митці. В кожній fuckig стрічці з Франції обов’язково є або музикант, або художник. Коли я кілька тижнів тому читав там лекції, то запитав «Невже у вас немає інших професій?» Але насправді це нарцисизм.
Голівуд має кліше в 3D, видовищності, спецефектах. Кліше призводять до того, що в кіно лишаеться все більше і більше стилю, натомість страждає зміст.
Наспрпавді ж історії потрібні для того, щоб пролити світло на темні сторони людського єства. І якщо цього не буде, то людина просто заблукає в своєму житті. Тому Марк Твен правий.
Історія має створювати метафору життя, щоб пояснювати життя людини. Трагічно чи комічно – інша справа.
Життя стає швидшим і сьогодні люди не можуть часом дивитись фільми, що тривають дві години і більше. Їм достатньо лише короткого ролика на Youtube. Як ці зміни впливають на сучасне кіно?
З’являються довгі телесеріали, які тривають по 100 годин і знімаються роками. Раніше історії були розлогими і довгими – увага глядача захоплювалась, стрічки були наповнені емоціями, через що складалось відчуття що час пройшов непомітно. Ну а зараз більшість історій дуже короткі, вони перетворились просто на контент, який часто навіть не має чіткого сюжету, як наприклад, ролики, на яких хтось зняв свого собаку. Сьогодні змінились пропорції між змістом, який автор прагне передати в своєму творі та тривалістю розповіді. Але якщо контент дуже насичений, то люди будуть готові дивитись сотні годин один серіал.
Багато років тому мій син казав мені «Ти маєш подивитись серіал 24», але я відмовлявся врешті решт він таки вмовив мене і я купив чотири години цього фільму. Я почав дивитись фільм о восьмій вечора і вже о дванадцятій я був готовий пограбувати магазин, щоб дістати наступні серії. Це було неймовірно! Так само почуваються й інші люди, які безперервно передивляються телесеріали. Тому це не правда, що увага сучасних людей здатна сприймати більш короткі відео. Не можу стверджувати, що інтернет привчає людей до більш короткого відео.
Якось ви сказали, що режисери мають перестати займатись мистецтвом заради мистецтва, заграватись з технічними можливостями і знімати «справжнє кіно». Що таке «справжнє кіно»?
Історії про життя. Не кіно про кіно, яке сьогодні надто популярне та розважає перш за все критиків та знавців кіно, але не звичайних глядачів. Це актуально не тільки для кіно, але й для всіх видів мистецтва. Приблизно в середині ХХ століття всі форми мистецтва вичерпали себе. Джон Кейдж назвав музикою звичайний шум. Мінімалісти замальовували холости однією фарбою і назвали це закінченими творами живопису.
Будь-яка форма мистецтва вичерпала себе. І це призвело до того, що вже не існує авангарду в мистецтві. Сьогодні ми маємо «ретроград», тобто митці повертаються до старих майстрів та переглядають фільми Годара, класичний живопис тощо. Сьогодні актуально переглядати минулий досвід.
Буквально кожен вид сучасного мистецтва намагається знайти нові форми. І тільки телебачення може нескінченно експлуатувати старі форми мистецтва. Наприклад, воно постійно потребує коміків. Телебачення використовує старі форми для вираження свого контенту.
Я вже втомився від мистецтва заради мистецтва, я потребую кіно, яке б провокувало людей до душевної роботи, яке б виражало життя. Мистецтво, яке дає змогу людям розуміти один одного. Тяжка робота – розуміти один одного та відчувати сенс самого життя. В дитинстві багато людей грають в іграшки, але деякі з них в майбутньому стають режисерами і нажаль так само продовжують грати в іграшки. Люди, які намагаються зрозуміти життя, і створюють метафори життя – письменники, а режисери – це люди, які інтерпретують метафори. Але твори письменників, яків просто займаються стилем нічого майже не відкривають своїм читачам.
В Європі склалась прикра тенденція, коли режисери займаються канібалізмом, коли адаптують певний літературний твір до широких екранів. Коли продюсер не проплачує розробку оригінальної історії, сценаристи беруть за основу якийсь твір і пишуть сценарій на його основі. Це в них займає вдвоє менше часу, ніж розробка оригінальної історії. Але в таких випадках сценарій виглядає штучним.
Насправді, коли пишеться сценарій за якимось твором – цей твір необхідно так би мовити відкрити знову. В Європі часто знімаються фільми «за мотивами» того чи іншого твору, але я не можу зрозуміти цього виразу. Як взагалі може бути знятий фільм «за мотивами» (посміхаючись – ред.). адже письменник, коли писав свій твір не розраховував на те, що його твір згодом буде адаптований до широких екранів. Адаптація книжок – це виключно вправи зі стилем – не більше.
І якщо Україна хоче зайняти своє місце на кінематографічній мапі світу, то їй перш за все необхідно розвивати оригінальні сценарії. І вам необхідно розвивати культуру сценаріїв… скільки в Україні знімається фільмів?
Близько двадцяти на рік.
Ну… цього замало. У вас має бути до п’ятдесяти фільмів на рік. Тільки тоді будуть постійно зайняті сценаристи, режисери, оператори, та інші кіно професіонали, які необхідні для створення фільму. Тільки тоді буде повноцінної кіноіндустрія. У вас щотижня має виходити нова стрічка. І тільки коли ця індустрія буде працювати на повну – у вас виробиться свій унікальний стиль сценаріїв і сценаристам не доведеться займатись канібалізмом літературних творів. До тих пір, поки не виробиться своя унікальна стилістика фільмів Україна лишатиметься на «задньому дворі світового кінематографу». Своїми лекціями в Києві я хотів би вживити хребет в українських сценаристів.
Раніше кінематографісти починали з серіалів, а потім йшли в велике кіно, а зараз спостерігається зворотній процес. Чому це відбувається?
Телебачення – це чудово. Кіно оперує лише двома годинами екранного часу, в той час, як серіали розтягуються на десятки годин. Це дає змогу сценаристам показувати більш складні образи та колізії, які неможливо розкрити в рамках одного повнометражного фільму. В серіалах можна показати циклічні процеси: коли двоє спочатку кохають один одного, потім ненавидять, потім знов кохають тощо.
Час, який надає сценаристові серіал дає можливість більш детально вивчити персонажа. В Америці існують спеціальні офіси, в яких збираються сценаристи, які спільно опрацьовують скрипт для серіалу до тих пір, поки він не задовольнить всіх продюсерів картини. Одна людина написати настільки громіздкий сценарій просто не може. Зазвичай над сценарієм до серіалу на 50 годин працює 8-12 чоловік. Всі персонажі розподілені рівномірно між всіма сценаристами.
Продюсери наймають режисера, який має достатньо дивну перевагу перед усіма іншими – свобода обирати напрямок серіалу. За наказом режисера сценаристи вносять правки в сценарій. Але головний критерій його роботи – популярність серіалу. Він лишається на своїй посаді до тих пір, поки продаються його серії.
Одна з головніших причин того, що знані кінематографісти йдуть в телебачення – гроші. Адже сценарист в телебаченні має можливість заробити набагато більші гроші, ніж в повнометражному кіно. Всі найкращі сценаристи Голівуду сьогодні працюють на телевізор. Зараз в Америці «Золота Ера» телесеріалів.
Мої улюблені серіали: «Правосуддя Декстера» (2006 – 2012), «Двоє» (1996) та «Вгамуй свій ентузіазм» (2000). Якщо б ми дивились всі серіали, то взагалі б не виходили з дому.
Якщо сьогодні «Золота Ера» телесеріалів, то коли була «Золота Ера» кінематографу?
Вона почалась приблизно в 50-х і закінчилась десь у середині 80-х роках. І це стосується не тільки Голівуду, але й всього світу. З кінця Другої світової війни і до кінця 60-х років Європа домінувала в світовому кінематографі: «Нова хвиля» у Франції, Неореалізм в Італії і т. д. В цей час знімались надзвичайно цікаві стрічки і Голівуд тоді багато інвестував у Європу, відкриваючи студії. В той час саме кіно було найзручнішим інструментом для розповіді історій. Зараз в цьому плані домінують серіали.
Подібним чином втрачали своє домінування й інші види мистецтва: театр, опера, література тощо.
Свідченням того, що письменники втрачають віру в своє мистецтво є їх загравання з описами – коли на кілька сторінок розписуються предмети, що просто лежать на стільці. І це замість того, щоб розповідати про життя, шукати метафори. Головна ознака – коли менше приділяється уваги персонажам і більше – об’єктам. Ознакою старіння кіно стало те, що все менше і менше воно приділяло уваги своїм героям і все більше – предметам. В той самий час телебачення розповідає виключно про людей.
Нові технології допомагають сценаристам, чи скоріше заважають?
З одного боку технології розв’язують їм руки, адже все що вони можуть уявити – може бути втілене і більше немає обмежень. Один з яскравих прикладів – «Початок» (2010), в якому fucking неперевершені зображення. І це дуже позитивна річ. Але зворотна сторона розвитку технологій – це акцент на візуальну сторону фільму. Коли розповідається історія, то на першому місці має стояти саме історія живої людини, як частини суспільства, як істоти, що переживає певні почуття. Але коли акцент робиться на технічній стороні фільму, то все це витісняється на другий план.
Тому на розвиток колізії просто не вистачає екранного часу. Тому коли йдеться про фільм, в якому розповідається про відносини людей – технології треба використовувати мінімально.
Наприклад технологія 3D сьогодні просто сміхотворна. Ця технологія була навіть коли я був дитиною в 50-ті роки. І весь сюжет цього фільму полягав в тому, що на глядача постійно щось летіло: списи, каміння, ягода тощо. Але по суті в цій технології просто не має ніякого сенсу, адже реальність сама по собі тривимірна і коли людина бачить двовимірну картинку на екрані, то вона авто матично уявляє собі третій вимір. Отже в 3D просто немає ніякого сенсу. І головне, навіть коли з’явилось стереокіно, воно не зробило фільми більш реалістичними, адже людина приділяє особливу увагу саме самому ефектові, а не реальним речам, які з’являються на екрані. І ця технологія просто відволікає.
Тож режисери висувають на перший план в своїх стрічках саме 3D, яке насправді просто відволікає глядача від суті фільму. І це абсурд! (посміхаючись – ред.) Єдиний сенс в цій технології – це зібрати побільше грошей.
В кіно існує закономірність, що як тільки виникають нові технології – обов’язково з’являються погані стрічки. Так було, коли в кіно з’явився звук, коли з’явились кольорові стрічки, коли з’явились широкоекранні стрічки – також пройшла хвиля поганих стрічок, які просто експлуатують нову технологію.
Пітер Грінуей казав, що в кіно має домінувати саме візуальна частина, а не драматична, сценарна, режисерська тощо. Як ви можете прокоментувати цю позицію?
Саме тому Пітер Грінуей вже так довго проводить свої лекції, які ніхто не слухає… мій улюблений фільм Пітера Грінуея – «Кухар, злодій, його дружина та її коханець» (1989). Це надзвичайна стрічка! Він одержимий зображенням. Наприклад, Стенлі кубрик також був одержимий візуальним рядом, але він підпорядковував її історії. В нього була рівновага між змістом та формою. Адже візуальний ряд існує перш за все для того, щоб виразити зміст.
Але якщо у вас немає змісту в фільмі – ви стаєте «Пітером Грінуеєм» і починаєте заміняти зміст формою і знімаєте кіно про форму. Ви можете так родити, але у вас виходитимуть погані стрічки.
Якщо сфотографувати сцени, які знімає в своїх стрічках Грінуей, роздрукувати та спробувати продати, то їх просто ніхто тне купить, адже вони не цікаві, як картини. Адже картини щоразу виглядають по-новому, скільки б разів ти на неї не дивився. Але кіно складається з кадрів, які ллються крізь час, щоб показати динаміку життя.
Але Грінуей не використовує візуальний ряд для того, щоб змалювати своїх персонажів – красиві сцени для нього це самоціль. Натомість головне в кіно – це метафора персонажів та їх життів. І між зображенням, музикою, діалогами, драматургією має зберігатись рівновага. Але в поганому кіно кожен з цих елементів фільму знаходиться сам по собі.
Фільми Грінуея цікаві тим, що він знімає людей так, ніби останні – звичайні предмети. В свою чергу Сенлі Кубрик, один з найвидатніших режисерів в історії володів надзвичайною візуальною культурою і фантазією, але в той самий час він постійно підпорядковував зображення – сюжетові. Наприклад, краєвиди в його стрічці «Барі Ліндон» (1975) напряму сполучені з портретом головного героя. Зображення в його фільмах завжди працюють на підтримку самій історії. Тому Кубрик – видатний режисер, а Грінуей – ні.