ОМКФ-2014: Дай п`ять!

ОМКФ-2014

У нашій культурі є закономірність, яка з прикрою системністю проходить крізь епохи. Як тільки на території сучасної України з’являлася дійсно видатна культурна традиція – вона припиняла своє існування протягом кількох років. Найбільший вітчизняний кінофорум – Одеський Міжнародний Кінофестиваль (ОМКФ) – ще кілька місяців тому був на межі зриву. Проте в результаті він не просто відбувся, а й у певній мірі покращився у порівнянні з попередніми роками.

У минулі роки головні зірки приїжджали на ОМКФ транзитом через Московський кінофестиваль, який проходить місяцем раніше. Саме так в Одесі свого часу з’явилися Джон Малкович, Джеральдін Чаплін, Пітер Грінуей та інші метри сучасного кіно. Як пояснювала в одному з інтерв’ю президент ОМКФ ВікторіяТігіпко, зірки такого масштабу не мають уявлення про те, що таке Україна, тому вони бояться до нас приїжджати. Коли ж вони опиняються в Москві – у них, більш менш, формується враження про східноєвропейський світ, і вони спокійніше приймають запрошення відвідати маловідому Одесу.

Раніше Україну боялися відвідувати через те, що не знали, що це за країна. А тепер – після останніх подій – бояться приїжджати до нас, тому що знають, хто ми такі. Саме цим організатори фесту і пояснювали відсутність у цьому році великих зарубіжних зірок.

Але у їх відсутності був хоч і один, проте вагомий «плюс» – гостям фестивалю доводилося більше уваги приділяти самим фільмам, а не червоній доріжці та вечіркам з селебретіс. Тим більше що основний конкурс фесту цьогоріч був набагато привабливішим, ніж у минулі.

Через те, що за головні нагороди ОМКФ у минулі роки боролися досить посередні стрічки, кінофорум навіть отримав негласне клеймо «фест пересічного кіно». Але завдяки якості фільмів ОМКФ цього року – він практично відмився від цього звання.

Кінотавр і Берлінале за традицією стали головними постачальниками найбільш цікавих фільмів на ОМКФ. На останньому щорічно показувалося в середньому по 80 стрічок. При цьому близько 15 з них стабільно приїжджають саме зі згаданих берлінського та сочинського кінофестивалів.

Наприклад, однією з перших картин, показаних в рамках конкурсної програми, став тріумфатор Берлінського кінофестивалю «Чорне вугілля, тонкий лід». Крім «Золотого ведмедя» ця китайська стрічка також була відзначена призом за кращу чоловічу роль. Ну, а на ОМКФ вона поповнила колекцію своїх нагород ще й премією за кращу режисуру.

Саспенс цієї картини за напругою не поступається кращим французьким детективам. Цікаво закручений сюжет доповнюється фірмовою для східного кіно жорстокістю. Пошматовані трупи, бризки крові, гвалтування – все це зустрічається у кожних двох з трьох далекосхідних фільмах, що доходять до України. Проте на відміну від багатьох стрічок з тих країв, у «Чорному вугіллі, тонкому льоді» виглядає це абсолютно виправдано.

Головний приз (статуетку «Золотий Дюк» і 12 тис. євро) за результатами глядацького голосування отримала ізраїльська картина «Мотивації нуль» режисера Тальї Леві.

Стрічка розповідає про подруг Зоар і Даффі, які проходять службу в адміністрації артилерійської бази на півдні Ізраїлю. Обидві вони працюють в адміністративному офісі. Даффі робить все, щоб перевестися з цією нудної військової бази, яка знаходиться десь далеко в пустелі. Вона мріє отримати місце в подібному військовому комплексі у Тель-Авіві, де вирує життя. При цьому подруга Зоар намагається її всіляко утримати, щоб не залишитися там на самоті і не скиснути з нудьги. Ще у Зоар є не менш важлива мета – втратити цноту.

Напевно глядачам ОМКФ, які присудили цій чорній комедії головну нагороду фесту, здалася близькою описана тут повсякденність під час війни. Те, як героїні стрічки вирішують свої банальні життєві питання, в той час як за сотню-дві кілометрів від них лунають вибухи та постріли. Адже, саме в такому стані українці живуть останні кілька місяців.

У кар’єрі режисера Тальї Лаві це дебютна повнометражна ігрова робота. До цього вона прославилася короткометражкою «Заміна», яка отримала приз глядацьких симпатій на Берлінале, а також першу нагороду Мюнхенського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів.

Стрічка «Мотивації нуль» перемогла з середнім балом 4,65. Незначно від неї відстав український «Поводир» Олеся Саніна, який глядачі оцінили у 4,598 бала. На покази останнього приходила величезна кількість патріотів, симпатиків кобзарства, якому присвячений фільм, а також просто людей у вишиванках. Націоналізм, яким делікатно просочений «Поводир», безумовно, підняв середній бал фільму. Однак перемогти за рахунок цього йому не вдалося. А значить, всі ці глядачі оцінювали картину насамперед не за ідеологічними, а саме за художніми якостями. І це не може не радувати. Адже це зайвий раз підтверджує зрілість і адекватність глядача ОМКФ, який цивілізовано розставляє акценти в оцінці кіно.

Кращим українським фільмом була визнана документальна робота Валентина Васяновича «Присмерк». Ні, нічого спільного з вампірською сагою «Сутінки» вона не має… Картина розповідає про 82-х річну Марію та її сліпого сина Сашка. Вони доживають своє життя у забутому богом селі на краю цивілізації. Сашко боїться, що його мати помре і він залишиться на самоті. А в такому разі через своєї недуги він не зможе виконувати елементарні побутові справи. У свою чергу Марії, і без того змученій життям, не вистачало ще й смерті сина…

Мало кому буде цікавий спосіб життя цих двох людей. Однак Васянович робить їх проблеми універсальними, а істини, з якими вони стикаються, – загальнолюдськими. Тому вчинки героїв фільму здаються абсурдними лише на початку фільму. Наприкінці ж – абсурдним глядачеві буде здаватися вже його власне життя.

Протягом попередніх чотирьох років ОМКФ розвивався просто галопуючими темпами. А в цьому році у зв’язку з дещо упередженим ставленням свідомої громадськості до Сергія Тігіпка, від участі якого багато в чому залежить проведення фестивалю, ставлення до цієї кіноподії помітно змінилося. Гості стали стриманішими у своїх захопленнях від фестивалю, журналісти – більш різкими в репортажах, а учасники – небагатослівними. Але, напевно, найстрашніше у цьому те, що спонсори стали менш щедрими. Та незважаючи на все це ОМКФ все ж таки зробив невеличкий крок вперед.

У цілому позаконкурсна програма фесту за традицією була цікавішою, ніж фільми, між якими розігрувалися нагороди кінофоруму. З цього року ОМКФ перестав підбирати недоїдки з багатих столів найавторитетніших кінофестивалів світу. Замість цього він став пропонувати все більше і більше своїх власних фірмових страв. Одне з підтверджень тому – ОМКФ відкрив одразу кілька нових імен у східноєвропейському кіно.

Leave a Reply

Your email address will not be published.

17 − 7 =