Сценаристи мали б стояти у черзі перед його кабінетом з купою пропозицій щодо екранізацій його творів. Однак письменник в певній мірі сам керував процесом кінематографічного переродження своїх творів, беручи активну участь у створенні фільмів за мотивами своїх романів та повістей.
Першим його твором, який став поштовхом до зйомок фільму стала повість «Над Черемошем». Однойменну стрічку за її мотивами у 1954 році зняв Григорій Крикун. Фільм розповідає про те, як у гуцульському селі боролися за розбудову колективізації.
У 1958 році за сценарієм письменника режисер М. Юдін зняв документальну роботу «Живи, Україно!». А наприкінці 50-х почалась десятирічна співпраця Михайла Стельмаха з режисером Миколою Макаренко, результатом якої стали чотири повнометражні ігрові стрічки.
Першою їх спільною картиною була «Кров людська – не водиця» (1960), за однойменним романом письменника. Події стрічки розгортаються восени 1920 року. Сотник головного атамана Петлюри повертається у рідне село, маючи на меті повністю розкаятися в усьому. Однак, як сприймуть його слова односельчани та чи досі чекає на нього наречена…
У 1961 році Стельмах отримує Ленінську премію за трилогію: «Хліб і сіль», «Велика рідня» та «Кров людська — не водиця». Напередодні за мотивами останніх двох було написано сценарій, за яким того ж 1961 року вийшла стрічка «Дмитро Горицвіт». А ще через два роки відбулася прем’єра фільму «Люди все знають» (1963), який так само спирається на ці два літературні першоджерела. Таким чином літературна трилогія переросла у кінематографічну.
Однак це був не останній фільм, знятий за творами трилогії. Письменник написав сценарій за романом «Хліб і сіль» та вагався, кому доручити зйомку фільму. Саме у той час йому випало переглянути документальну стрічку про Марію Примаченко «Червоні лелеки», яку зняв молодий та маловідомий на той час режисер Григорій Кохан.
Незважаючи на те, що цей кінематографіст на той час ще не мав досвіду роботи в ігровому кіно, Михайло Стельмах зателефонував йому та запропонував зняти романтичний фільм за своїм сценарієм «Хліб і сіль». Звичайно, Кохан погодився на цю роботу.
«Коли мене прийняли на студію Довженка, я навіть не знав, що кожні 500 метрів матеріалу треба показувати художній раді, але перед тим дивився Стельмах і зробив зауваження, що я відійшов від сценарію. Художня рада підтримала мене – Юрій Іллєнко (я йому по нині вдячний) сказав: «Нарешті, ми вперше побачили, що таке Стельмах на екрані». І Стельмах вибачився переді мною… Для мене ця картина – одна з найкращих», – згодом згадував Григорій Кохан.
Під час роботи над фільмом «Хліб і сіль» Кохан ділив режисерське крісло з Миколою Макаренком.
Потім кінематографісти взялися за написання сценарію за мотивами твору Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Кілька спроб різних професіоналів виявилися невдалими, через що письменник самостійно взявся за адаптацію твору до широких екранів. Свою роботу він показав режисерові Олександру Муратову.
«Я сказав: «Михайле Панасовичу, сценарій жахливий! Така блискуча повість і такий поганий сценарій». Він ніби аж перелякано на мене подивився – всі ж перед ним плазували, бо на той час він уже був лауреатом кількох премій, депутатом Верховної Ради СРСР. «А чому так?» – «Ви все переінакшили, практично написали новий твір, не зовсім цікавий, не зовсім гарний, досить традиційний, із заштампованими поворотами». – «Але ж мені говорили, що сценарій повинен відрізнятися від прози, що це зовсім інший жанр. Як я намагався, обтікав усю цю історію!». Я сказав, що нічого не треба обтікати, треба просто знайти спосіб, як передати у кінематографі те, що написано у прозі. Він зі мною погодився і сказав: «Ну пишіть, що хочете! Я потім ознайомлюся», – згадує режисер свою розмову зі Стельмахом.
Коли Муратов почав писати сценарій за романом «Гуси-лебеді летять», то взяв кілька епізодів із твору письменника «Щедрий вечір».
Та склалося так, що практично одразу після виходу на екрани «Гуси-лебеді…», Муратову довелося розпочати роботу над екранізацією роману, з якого він вже взяв ряд епізодів.
«…виникла проблема: ті епізоди треба було чимось заповнити, тож мені довелось їздити до Стельмаха в Ірпінь, щоб він розповів щось зі свого дитинства, чого не було ні в тій, ні в іншій повісті. Ось так склався «Щедрий вечір». Правда, він був менш вдалим, ніж «Гуси-лебеді…», оскільки це вже був певний повтор», – розповідає режисер.
Ці дві стрічки Олександра Муратова стали останніми на сьогодні екранізаціями творів Михайла Стельмаха.