Нещодавно завершилися зйомки нового короткометражного фільму Іри Цілик «Дім». Сюжет цієї холодної, дещо містичної стрічки розгортається у 40-х роках на Галичині і розповідає про людей, чиє життя кардинально змінили обставини.
Головні ролі у картині виконали Катерина Молчанова («Моя русалка, Моя Лорелей») і Дмитро Ярошенко («Уроки української»).
Про те, як цей фільм перегукується з «Музеєм покинутих секретів» Оксани Забужко, як працювалося з Тарасом Прохасько в якості актора і як кінематографічне переплітається з літературним, розповідає Іра Цілик.
Про що буде ваш новий фільм?
Я підготувалася до цього найскладнішого питання – «про що ваш фільм?» – і якось накатала вірш-відповідь:
Ось ідуть двоє. Такі натомлені, клумаками, мов дітьми, обвішані.
Перед ними – біле ніщо з тонким мереживом стежок-судин.
І вона ступає, і він накриває її сліди своїми – більшими
так, аби здавалося, ніби цим полем ішов хтось сам-один.
Так, неначе нікого і не було. Сніг засипле усі сховки, лігвища,
всі минулі життя, всю незахищеність спогадів хилитку.
І вона думає: в разі чого я не згадаю уже наше прізвище.
І він думає: в разі чого я встигну висмикнути чеку.
Ми забули свіжість хрумкої білизни, бій годинника, пил від борошна
на столі, покої в сутінках, запах кофію, дні уродин
так, немовби нічого і не було, так, неначе замість всього – порожньо.
Заховай в моїй спідниці острижену голову. Я – твій дім.
Я – твій храм, твій простий теперішній час, обітниця твоєї безмовності,
твій маяк, твоя зірка, твоя твердінь просолених узбереж.
І вона іде, і він замітає їхні сліди, зрозумівши повністю,
що назад шляху немає. І вперед немає, насправді, теж.
…а якщо серйозно, сама кілька разів змінювала свою думку стосовно того, про що ж мій фільм «Дім». На поверхні – тиха холодна дещо містична історія про двох людей, яких репресії і близька присутність ворогів змусили відмовитися від звичного життя, від свого дому, але все одно зберегти цей дім у собі.
Сюжет стрічки переносить глядача у другу половину 1940-х років…
Так, події розгортаються на Галичині, але це не фільм про повстанців УПА і, тим паче, не «про бандерівців» (кілька разів чула таке трактування), не про героїв, – лише про людей, чий світ незворотно змінили обставини.
Хоча, мушу визнати, свого часу мене надихнула на деякі рішення сюжетна лінія роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» про делікатну панянку, що, як і багато жінок цього часу, стала підпільницею УПА, переховувалася в лісових криївках разом з іншими повстанцями і вже й сама не могла згадати, чи було в неї те інше життя – з лляними скатертинами, мереживними комірцями, цоканням годинника у лунких кімнатах її великої міської квартири?
Втім, я намагалася зняти цю короткометражну стрічку так, аби залишити місце для певної універсальності історії, оскільки в усі часи в більшості народів світу хтось та й мусив оберігати власний дім від чужинців. Звучить дещо патетично, хоча патетики у процесі зйомок ми якраз прагнули уникати якнайбільше.
Коли народився задум вашої нової стрічки?
Я написала цей сценарій восени 2013-го, тобто ще до Майдану. А отримала можливість його реалізувати вже тоді, коли, здається, внутрішньо прожила кілька нових життів. Якщо чесно, я намагалася в якийсь момент відмовитися від цього проекту… Складна тема, слизька доріжка тепер. Втім, я повагалася, повагалася кілька місяців і якось помирилася з собою. Навіть навпаки – проживаючи день за днем всі ці повторення повторень, віднайшла в собі нову оптику для погляду на матеріал.
Якщо так подумати, мої ж «родові травми» теж при мені, і я багато думаю останнім часом, скажімо, про своїх прапрабабусю і прапрадідуся. Їх з їхнім польським прізвищем і заможною садибою на Житомирщині свого часу «розкуркулили», от тільки прапрабабця ухитрилася якось утекти з етапу на Соловки, а її чоловік – ні. Вона прожила довге життя і більше ніколи його не побачила… Зрештою, в кожній родині повно власних «музеїв покинутих секретів».
Як виникла ідея запросити у фільм Тараса Прохаська? До цього він з’являвся лише у двох короткометражних стрічках Моха «Квіти святого Франциска» і «Втеча в Єгипет».
Коли я намагалася пояснити кастинг-директорці, який наглядач церкви потрібен нам в одному з епізодів, то все наводила Тараса Прохаська як певний референс. «Мені потрібен такий герой, щоб світився ізсередини». І от я дивилася, дивилася фотографії акторів, а потім думаю раптом – стоп, а хіба я не можу зняти самого Тараса?
Насправді, типажно точні непрофесійні актори часом привносять у кадр таку особливу органічність, якої ніколи не зліпиш навмисно. В результаті мені було дуже цікаво попрацювати з Тарасом, сподіваюся, і він щось для себе отримав на нашому знімальному майданчику.
Ви виконали одну з ролей у стрічці «Моя бабуся Фанні Каплан» Олени Демьяненко. Загалом ця стрічка зібрала в якості акторів багатьох-багатьох українських режисерів. Як працювалося у такій компанії?
А це у продовженні розмови про непрофесійних акторів у кіно. Мені здається, досить цікава і вдала була ідея – запросити різних жінок-режисерок на епізодичні ролі політув’язнених на каторзі. Адже режисер, як не крути, – це людина з непростим характером, і в кадрі це відчувається.
Ще й таких яскравих дівчат зібрали, ух… Весело було разом скніти в тюрмі, паритися в лазні, бити солдата, захищаючи нашу товаришку, і «мерзнути» в кожуху та валянках, зображаючи люту сибірську зиму посеред київських +25.
І у «Моїй бабусі Фанні Каплан», і у вашій новій картині «Дім» головну роль виконала Катерина Молчанова. Як працювалося з нею?
Я Катьку з її дивовижною фактурою давно запримітила, і на знімальному майданчику в колег остаточно утвердилася у своєму бажанні знімати саме цю актрису. А її чоловіка в нашому фільмі зіграв Дмитро Ярошенко. Ця пара вийшла такою красивою і пронизливою, як на мій погляд. Працювати з ними двома – одне задоволення. Наполегливі, професійні, дуже талановиті. І ще, якщо чесно, у співпраці з акторами я завжди шукаю стиль акторської гри, позбавлений характерної експресивності, тобто той, що керується принципом «мало – це насправді багато».
Мені здається, що кіно й література у вашій роботі співіснують гармонійно. А як насправді? Письменницька і кінематографічна діяльність доповнюють одна одну, чи знаходяться в конфлікті?
Та вже якось живу з ними – сваримося, миримося. По-різному буває. Часом на перший план виходять літературні проекти, а кіно – стоїть на паузі. Іноді, навпаки. Так чи інакше, думаю, вже давно йдеться про явний симбіоз цих двох моїх видів діяльності.
Скажімо, я неодноразово чула думки критиків, що моя проза – кінематографічна. Можливо, я справді майже завжди бачу те, про що пишу. Кіно, на жаль, за нинішніми правилами гри не виходить знімати часто (погодьтеся, кінорежисери, на відміну від своїх колег – операторів, звукорежисерів, художників тощо, мають чи не найменше практики), а от ноутбук – завжди поруч, тут можна будь-коли творити своє «кіно без плівки»…
