6 фільмів, що вплинули на життя і творчість Олександра Шапіро

Александр Шапиро

Олександр Шапіро – найпродуктивніший і один із найбільш самобутніх українських режисерів часів Незалежності. Назвати список найбільш важливих для себе фільмів йому було зовсім неважко. Кожна з цих стрічок перманентно перебуває якщо не під рукою, то вже точно на поверхні його просвітленої свідомості.

Якщо кожен власний фільм Шапіро – це екзистенціальний скандал, то кожна названа в цьому списку стрічка – справжній вибух. Разом із тим Олександр уточнює, що в список потрапили лише ті режисери, з якими у нього збігаються «якісь метафізичні потенціали». Тож тут немає, наприклад, Міхаеля Ханеке або Ларса фон Трієра, фільми яких хоч і дуже подобаються режисерові, але не підпадають під цей критерій.

«Бартон Фінк» (1991) Ітан і Джоел Коен

Це мій улюблений фільм. У ньому поєднані передумови популярного кіно і разом із тим він просякнутий містицизмом. А я – заручник кіно, наповненого метафізикою. «Бартон Фінк» дозволяє мені вільно циркулювати в рамках самоідентифікації. Я сам сценарист – тому добре розумію складності професії, описані в даному фільмі. Саме тому я усвідомлюю, наскільки складно поєднати в одній картині комерційне і метафізичне.

 

«Агірре, гнів божий» (1972) Вернер Херцог

Це кіно дилетанта-Херцога. Кіно дії. Нещодавно я перечитував книгу «Кіно» Жиля Дельоза і виявив посилання на цей фільм. Йшлося про те, що сама природа в цій стрічці збігається з героєм. Макро- і мікро-пафос тут знаходиться в абсолютному балансі.

«Агірре, гнів божий» знімався під час реальної експедиції по Амазонці: група була на межі загибелі, а актори – неосудними. І з усього цього невротизму склеївся якийсь субстрат, який у моєму розумінні дуже близький до істини: гарне кіно завжди має бути непрофесійним. Це мій принцип. І створюватися кіно має в муках: зі сварками і чварами.

«Агірре, гнів божий» в силу своєї неідеальної, загостреності напруги і шорсткості створює якийсь немислимий ефект, який навіть пояснити важко.

 

«Комплекс Баадер-Майнхоф» (2008) Улі Едель

Стрічка переносить у 70-і роки, коли в Німеччині панував червоний терор: різали буржуїв, спалювали кінотеатри і склади … Ця боротьба тривала 20 років. У підсумку вона призвела до повного розчарування і поразки героїв. Це студійне кіно, що добротно зроблено. У ньому дуже добре передається якийсь кураж, що був абсолютно чужий для Німеччини тієї епохи. Це була вже зовсім постмодерністська Європа. І тут раптом знаходиться група інтелектуалів, яка починає валити всіх наліво і направо. Ця тема сьогодні, на жаль, непопулярна. Терор нині охаяно. Та, наприклад, у знаковому есе Альбера Камю розповідається, що через свавілля одинаків передається максималізація можливого.

 

«Аліса в містах» (1973) Вім Вендерс

Чиста метафізика. Це кіно показує лівацький рай журналістів, коли люди ще подорожували, ризикували життям, щось писали і фотографували. А незабаром після цього почалася епоха відчуження щирості суб’єкта психологічного аналізу.

 

«Берлін, Александерплац» (1980) Райнер Вернер Фассбіндер

Мені взагалі весь Фассбіндер дуже подобається. Він просто неможливий! Але саме цей фільм, всі ці 15 серій я виношу на титул, тому що всі вони просто немислимі. У ньому є якась тягуча, пряна неможливість моторошно фартового маргінала пробиватися в буржуазному середовищі. Вже сам той факт, що Фассбіндер підіймав величезні бюджети, будучи тим, ким він був – викликає повагу. Беручи до уваги весь його немислимий шлейф патологій.

Також за формою мені дуже подобаються «Гіркі сльози Петри фон Кант» (1972). За герметизмом, авторським задумом і вишуканістю це один із кращих фільмів.

 

«Фауст» (2011) Олександр Сокуров

Мені подобається неможливість його кіномови. Сокуров не рефлексує на предмет режисури. У ньому закладено, висловлюючись словами Достоєвського, якийсь дивний матеріальний субстрат. У цього режисера є якась сума прийомів, яка не володіє ніякою природою на роздуми. Це виходить від нього самого – від його фізіології. Я б назвав його кіномову – «фізіологічним кіно». Атмосфера і фізиологизм «Фауста» відсилає до праобразу кінематографа. Це те, що було немов до усього сущого. Це немов би кінематограф-до-мови. Коли світ уже був створений, але існував ще на рівні якоїсь галюцинації.