10 фільмів, що вплинули на життя і творчість Дмитра Сухолиткого-Собчука

Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук відомий своєю документальною стрічкою «Красна Маланка» і короткометражною ігровою роботою «Борода» (альманах «Україна, Goodbye!»). Зараз він працює над новою короткометражною ігровою картиною «Штангіст». Перераховуючи десятку фільмів, які займають особливе місце в його житті, він зазначив: «Кожна з цих картин щось у мені включала».

«Леоло» (1992) Жан-Клод Луазон

Це кіно запало мені в голову, як матриця. У ньому розповідалося про речі, в яких соромно зізнатися самому собі (комплекси, страхи, наївність). Але автору «Леоло» – це вдалося. Саме цей фільм став для мене відправною точкою в творчості. Фільм про те, ким є художник і про його місце в «просторі». А також про етапи творчості, в дуже фрейдисько-збоченій і чутливої ​​формі.

Вперше я подивився його в передачі Володимира Войтенка «Аргумент кіно», яку я чекав кожного тижня, в ніч ыз неділі на понеділок.

Коли я познайомився з цим фільмом – я працював художником у чернівецькому кінотеатрі «Жовтень» (сьогодні – «Чернівці»). І дружив із художником цього кінотеатру Наумом Борисовичем, і він розповідав мені про фільми, які я не бачив раніше. Саме тоді я зрозумів, що кіно може бути іншим – не таким, як у телевізорі.

Першим плакатом, який я намалював для кінотеатру – стало татуювання у формі дракона (рисунок Вільяма Блейка на спині головного героя для фільму «Червоний дракон» із Ентоні Хопкінсом і Рейфом Файнсом).

Списки  10 фільмів, що вплинули на життя і творчість Дмитра Сухолиткого-Собчука

Художником у цьому кінотеатрі я пропрацював близько двох років.

 

Люмі (1991) Володимир Брагін

Я подивився цю стрічку років у сім-вісім. Вона включила в мені архетип чогось зловісного. Навіть Фредді Крюгер зачепив мене не настільки сильно, як цей фільм. Я дивився дуже багато з самого дитинства. Спочатку завдяки нашому місцевому чернівецькому телеканалу ТВА, а потім – часто ходив у відеосалони.

Цей канал ТВА – показував найкрутіше кіно без будь-яких прав і дозволів. Його керівництво чи ретранслювало хороше кіно з каналу RTL, чи то діставало касети. Іноді ці стрічки були без перекладу і, траплялося, навіть з якимись німецькими субтитрами. Після дванадцятої ночі вони взагалі показували доросле кіно. Звісно, буквально за півроку люди просто масово присіли на цей телеканал. І тоді його керівництво почало свідомо вводити перешкоди в сигнал. А щоб уникнути цього – потрібно було у них же купувати спеціальний «дешифратор» і платити абонплату за його використання. Тож ця схема – типова для лихих 90-х – дала каналу можливість добре заробити.

Звичайно, мені хотілося потрапити в цю «цитадель» кіно. І певний час мені вдалося попрацювати там оператором. Тоді мені було 22 роки. Я саме закінчив третій курс філософського. Це було ще до Карпенка-Карого.

 

«Торжество» (1998) Томас Вінтерберг

Цей фільм дуже чітко показав те, що я сам неодноразово спостерігав у житті. У тому, що відбувається навколо, я завжди помічав щось екстраординарне. Але я не знав, як це висловити. А коли подивився «Торжество», то зрозумів, що свої спостереження я б хотів висловлювати саме подібним чином.

Фільм був зроблений дуже просто. І він переконав, що кіно можна створювати простими способами. Без індустріальних складнощів і високотехнічних наворотів.

Подібний ефект також справив на мене і фільм «Проект Олександри» Рольфа Де Хіра.

 

«Порнократія» (2004) Кетрін Брейа

Я вчився на першому курсі політехнічного технікуму в Чернівцях і одного разу на полиці під партою знайшов касету з написом «М’ЯСО». Я її взяв і вночі, коли вже всі лягли, вирішив її подивитися. А на ній виявилася просто жорстока порнуха. В одній сюжетній лінії того фільму п’ятдесят мужиків пялили одну дівчинку. А в іншій – порноактор Рокко Сіффреді якось акробатично трахав іншу дівчину в туалеті, час від часу засовуючи її головою в унітаз. Я був зовсім юним хлопцем. ТАКЕ було для мене абсолютним шоком. В результаті я просто поклав цю касету на те саме місце, де її знайшов.

Пройшли роки: я вже вчився на філософському і малював постери для кінотеатру. І одного разу, зайшовши в кінопокат за новими фільмами, я побачив на одній із касет цього самого чувака з порнухи. Картина називалася «Порнократія». Я припускав, що цей порноактор зіграє в цьому фільмі звичну для себе роль. Та насправді в цій стрічці він вів філософські розмови і дуже чуттєво виливав душу. Мене вразило, як порноактор може зіграти головну роль у фільмі, який є справжнім твором мистецтва. Стереотипи зламалися.

А інша стрічка цього режисера – «Інтимні сцени» – стала для мене екскурсом: як взагалі створюється кіно.

 

«Марілена з району P7» (2006) Крістіан Мемеску

Це був один із перших фільмів, який познайомив мене з Новою румунською хвилею. Зазвичай, якщо мені подобається якийсь напрямок у кіно – я намагаюся переглянути все, що з ним пов’язано. З румунського кіно на мене справили великий вплив «Хочу свистіти – свищу» Флорін Сербан, «Поліцейський прикметник» Корнеліу Порумбойю, а також короткометражна робота «Мегатрон» Маріана Крішана. Під впливом цієї Хвилі я знімав свою «Бороду».

 

«Акваріум» (2009) Андреа Арнольд

Цей режисер просто феноменально відчуває матерію кіно. Саме в цій її роботі мене вразив нелінійний підхід до екранізації. Як і в її «Грозовому перевалі», до речі. Вона дуже винахідливо інтерпретує літературний сюжет.

Також у британському кіно мене просто вразив «Кес» Кена Лоуча. Це такий «Маленький принц», тільки дуже жорстокий. Як і Арнольд, Лоуч не законсервований у якомусь стилі/жанрі/погляді на речі. Обидва ці режисера дуже вільно дивляться на світ. Вони вміють якось дистанціюватися від реальності, і це дає їм можливість краще розуміти те, що відбувається. Дивовижна проникливість.

 

«Час вовків» (2002) Міхаель Ханеке

Коли я навчався на філософському – мене цікавили антиутопії. А пізніше був період у моєму житті, коли я запоєм дивився фільми про апокаліпсис і зомбі. Та навіть найпотужніша і видовищна стрічка на цю тему не перекриває «Час вовків». У цій картині режисер виписує діагноз суспільству. І в ньому немов значиться: «Люди! У вас схильність до вбивства. І ви повбивали б один одного за першої можливості. І нічого з цим вже не поробиш…»

Практично всі фільми про апокаліпсис і зомбі – смакують сам процес краху цивілізації. А Ханеке показує наслідки. Це вищий пілотаж постапокаліптичного кіно.

 

«Сумна балада для труби» (2011) Алекс де ла Іглесіа

Мені подобається, коли у автора немає гальм (в хорошому сенсі цього слова). І робиться це не заради епатажу. А проникливо, інтелектуально і майстерно вписується в культурний контекст. Це абсолютно божевільне кіно. Його перегляд став справжнім відкриттям. Така соковита ода жорстокості. Просто обеліск гніву. Концентрат всього, що є в культурі люті. Я переглядав цей фільм разів зо три. Це, звичайно, не те кіно, яке я б хотів створювати. Але це просто блискучий приклад того, як працювати зі змістом і формою.

 

«Поганий поліцейський» (1992) Абель Ферара

Просто шедевральна картина, яка розповідає про поліцейського, який забирає наркоту у злочинців, сам її вживає, мастурбує на дівок-підозрюваних… Він не просто веде порочний спосіб життя, а саме живе у пеклі. Це кіно, що існує поза часом. В’язке, неприємне, парадоксальне…

У творчості Феррари це єдиний шедевр. Всі інші його фільми – сильно програють.

 

«Життя Ісуса» (1997) Брюно Дюмон

Таке відчуття, що в момент створення цього фільму на знімальний майданчик спустилися боги і доторкнулися до цього твору. А режисер потім поділився цим із нами.

Дюмон – просто недосяжний майстер. Коли трохи нижче богів, але все ще недосяжний для звичайних людей. Такими ж для мене є, наприклад, Кім Кі Дук у «Пієті» та Олександр Сокуров у «Отці і сині».

Ці три режисера – вони стабільні в своїй майстерності. Цікаво дивитися взагалі всі їх фільми і спостерігати за тим, як розвивається їх творчість. Коли вони досягають кульмінації, а коли йдуть на спад. Наприклад, у Дюмона є ще один вражаючий фільм «Людяність». Але в своїх останніх картинах – він слабший.

 

Я б хотів доповнити цей список фільмами «Голий острів» Конедо Синдо, «Проект Олександри» Рольф де Хір, «Гикавка» Дерт Палфі, а також багатьма фільмами Белла Тара, Олексія Германа старшого, Пола Томаса Андерсона, Андрія Тарковського і Догми 95.