10 фільмів, що вплинули на життя і творчість Андрія Загданського

Андрей Загданский

Мені легко розширити цей список до п’ятдесяти або навіть ста картин. Може й більше. Але потрібно зупинитися на десяти, як мене і попросили. Такі правила гри. Я називаю ці десять картин в тій послідовності, у якій я їх бачив. Ось чому завершує список фільм Робера Брессона, зроблений у 1956 році, який я побачив, якщо не помиляюся, тільки у 2000 році. За моїх часів у Радянському Союзі в прокаті цього фільму не було.

«Подорож Синбада мореплавця» (1958) Нейтан Юран

Я подивився цей фільм коли мені було п’ять років. Це був кінотеатр «Авангард», який знаходився неподалік від заводу «Арсенал» у Києві. І в кіно мене повела, звичайно ж, мама.

У стрічці був гігантський циклоп із рогом, який мені тоді здався просто нелюдськи страшним. Я пам’ятаю, що рухався цей циклоп якимись ривками, як годиться у дешевій лялькової анімації (це я розумію тепер), але тоді від переляку я сповз із крісла. І так і просидів під кріслом до кінця фільму. Це було моє перше враження від кіно. Через роки, в Америці, я знайшов і переглянув стрічку, і був дещо розчарований.

 

«Андрій Рубльов» (1966) Андрій Тарковський

Побачити цей фільм мені довелося до того, як він вийшов на екрани. Показ проходив у київському Будинку Кіно, куди мене взяв батько. Це був перший Великий фільм у моєму житті. Перший такий складний. Перший нелінійний. Перший настільки візуально-насичений. Перший, про який продовжуєш думати і через місяць після перегляду. Будучи цілком начитаним підлітком, я вже знав «складну» літературу, але нічого такого складного і глибокого в кіно не бачив. Завдяки «Рубльову» я зрозумів, що кінематограф може дорівнювати літературі у висоті і складності завдання. Ця картина принципово вплинула на моє ставлення до кінематографа.

 

«Професія: Репортер» (1975) Мікеланджело Антоніоні

Мене заворожила екзистенціальна філософія цього фільму: думка про неможливість вийти за межі власного тіла і долі, за межі власного «я». Як студент першого курсу кінофакультету я був у рівній мірі вражений і Джеком Ніколсоном, і чисто кінематографічними рішеннями цієї картини. Багато кадрів пам’ятаю завжди. Фінал фільму – один єдиний довгий кадр, у якому уходить людське життя, і при цьому нічого не змінюється, – я вважаю найважливішим кінематографічним досягненням. Віхою. Як ступені одеських сходів. Мене до цього дня хвилює сухий аскетизм фільмів Антоніоні, де майже ніколи немає музики і немає емоційної підказки. Фільми, які глядачеві пропонують самотність думки.

 

«Жив співочий дрізд» (1970) Отар Іоселіані

Фільм абсолютної стриманості. Думаю, це один із найдосконаліших творів радянського кінематографа. Ця стрічка апелювала особисто до мене, до мого розуміння того, з чого і як складається моє життя, і до чого я прагну. Фільм вплинув і на мене, і на багатьох моїх колег-ровесників.

 

«Дзеркало» (1974) Андрій Тарковський

Зізнаюся, що цей фільм я зрозумів не з першого разу. Коли ж я його переглянув, мені стало зрозуміло, що я просто закоханий у картину. З тих пір я переглядав «Дзеркало» багато разів. Сьогодні ця картина здається мені і зрозумілою, і прозорою, навіть дивуюся, чому тоді я її не зрозумів.

Унікальність фільму, як на мене, в тому, що він уперше стверджував одночасність сьогодення і минулого, спогадів і уяви. Все це – єдиний простір свідомості, а значить і єдиний простір кінематографа. Таке нелінійне з’єднання фрагментів, або осколків свідомості, в одне ціле, я вважаю найважливішим кінематографічним і естетичним досягненням. Найважливішою віхою в мистецтві кіно.

«Дзеркало» – це ще й абсолютно нерадянський фільм. (Тут важливо не плутати з «антирадянським», що зовсім інше). Вся радянська нарація була побудована на послідовному – прямому – дотриманні ланцюжка причинно-наслідкового зв’язку. Так було влаштовано радянське мислення. «Дзеркало» її розривало. Світ виявлявся набагато складнішим.

До речі, першим нерадянським фільмом я вважаю «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

 

«Вірідіана» (1961) Луїс Бунюель

Не найбільш улюблений мій фільм Бунюеля. Проте перша його стрічка, яку я подивився, ще в інституті. «Вірідіана» вразила мене не тільки і не стільки легкістю, з якою добро перетворюється на зло. Я вперше побачив кінематограф, у якому все або майже все на екрані двозначно. Тут, імовірно, точніше буде англійське слово subversive (від англійського to subvert – бунтувати, підривати). Коли все, що ми бачимо на екрані, може бути справжнім, а може і ні. І ти ніколи не знаєш, автор робить усе це серйозно чи іронізує. Дивитися Бунюеля – це як іти по льоду, ви можете в будь-який момент посковзнутися або провалиться у воду. Я обожнюю цього режисера. Мій кумир.

 

«Мій американський дядечко» (1980) Ален Рене

Це була перша для мене картина, в якій частиною оповідання була інтелектуальна гра. Гра як компонент історії.

Теорію поведінки щурів у стресових ситуаціях професора Анрі Лаборі режисер Ален Рене переносив на людей. У фільмі були актори і були пацюки. Рівнозначні партнери по екрану. Виключно інноваційний і смішний хід. Це було знов-таки subversive – це він серйозно? Або це жарт?

Я був абсолютно закоханий в цю картину.

 

«Польоти уві сні і наяву» (1982) Роман Балаян

Фільм справив на мене тоді величезний емоційний вплив. Я бачив фільм на прем’єрі в Будинку кіно в Києві, і пам’ятаю як емоційно сприймав його весь зал. Для мене це був фільм про безглуздість – марність – життя в тих обставинах, у яких усі ми перебували в той час. У всякому разі, так розумів фільм я. Багато що в ньому чудово, – і Олег Янковський, і музика, але фінал картини просто нокаутує. Це було кіно, що глибоко турбує.

 

«Покаяння» (1984) Тенгіз Абуладзе

Я не можу сказати, що захоплююся естетикою цього фільму сьогодні, та я зобов’язаний віддати йому належне. Тоді, у 1986 році, коли ми побачили фільм, це була виключно важлива картина, як у моєму житті, так і в житті тієї країни, в якій я і всі ми, тоді жили. А жили ми тоді на кістках і трупах невинно убитих людей.

Стрічка величезного впливу. Я не вважаю, що я чимось зобов’язаний Горбачову, а ось «Покаянню» і Тенгізові Абуладзе, я зобов’язаний багато чим.

До речі, коли я показував «Покаяння» американським студентам – на них стрічка справила дуже сильне враження.

 

«Засуджений до смерті втік» (1956) Робер Брессон

У цьому фільмі я вперше побачив, як лаконічно і «сухо» тільки можна розповісти історію людського спасіння. Естетика Брессона в детальному, документальному та виключно «ритмізованному» оповіданні. Його фільми заворожують. Локальна і, якщо хочете, «маленька» історія однієї людини – одного бійця французького Опору – розширюється до універсальної притчі. Притчі про Спасіння Людини.

Темпо-ритм у Брессона – найважливіший формоутворюючий компонент фільму. Його картини гіпнотизують. Режисер для режисерів, часто говорять про Робера Брессона.

Той, хто не зазнав емоційного впливу його фільмів – взагалі навряд чи розуміє, що таке кінорежисура. (І це тільки майже жарт!)