У Національному конкурсі 47-го Міжнародного кінофестивалю «Молодість» (27 травня – 3 червня) відбудеться прем’єра короткометражного фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука «Штангіст» (створений в копродукції України та Польщі за підтримки Студії Мунка та Державного агентства України з питань кіно ). 30-хвилинна картина розповість про молодого спортсмена, його особисте життя і ціну перемоги.
Напередодні прем’єри режисер розповідає про те, з яких особистих історій і класичних картин виріс цей фільм, як це – доручити головну роль професійному спортсмену і як домогтися від нього максимальної правдоподібності в кадрі.
Сюжет «Штангіста» проріс з твого особистого життя?
Я займався пауерліфтингом, коли навчався в архітектурному технікумі. Мій тренер (Чуріков Юрій Іванович) був важкоатлетом. Він розповідав мені багато історій про цей вид спорту. Я їх часто згадував під час написання сценарію. І коли шукав тренера для свого фільму, то підбирав людину, яка б була максимально схожа на мого наставника.
Мені дуже подобається сама філософія важкої атлетики. От стоїть на помості штанга. І будь-який глядач навіть з кінця залу зможе побачити: підняв її спортсмен над головою чи ні. Все гранично ясно. У кожного спортсмена є всього три спроби. Кожна з них триває хвилину-дві. І в цих декількох хвилинах сконцентровані роки дуже важких тренувань.
Я хотів зробити фільм, у якому гранично примітивний сюжет. Щоби на перший погляд це виглядало, наче історія про ціну перемоги.
Ти довго шукав відповідний спортзал для зйомок. Які міста довелося об’їхати під час цих пошуків?
Ми об’їхали близько 20 залів важкої атлетики по всій Україні. В результаті зйомки проходили в Києві і Львові. Але за сюжетом, дія розгортається в Чернівцях.
Важка атлетика, як і в основному весь наш спорт, залишилася законсервованої з радянських часів. Ремонти в цих залах робилися в останній раз ще в 80-х. Все що в них відбувається – як капсула часу.
А як з акторами? Знайти професіонала з хорошим спортивним статурою – завдання не з простих.
Справа навіть не в будові тіла, а в дуже специфічному умінні «рвати» і «штовхати» штангу по-справжньому, як це роблять професійні важкоатлети. Я навіть не намагався знайти таких акторів. А відразу почав виглядати відповідних хлопців серед справжніх спортсменів. Щоби підйом штанги в кадрі виглядав по-справжньому – спортсмен повинен його тренувати мінімум кілька років. Такому наспіх не навчиш.
Крім того, хлопці, які займалися бодібілдінгом – мені не підходили. У бодібілдингу головне – красиве тіло. Це такий нарцисизм у чистому вигляді. А у важкій атлетиці – головне, це піднятий над головою вага. Важкоатлети надважкої категорії можуть з боку здатися просто товстими. Про гарне рельєфне тіло в їхньому випадку говорити не доводиться, що їх робить для фільму більш привабливими, вони звичайні на перший погляд.
Це ще більше ускладнює справу. Як же ти підбирав спортсменів для ролі?
Просто їздив по змаганнях і записував на відео виступи важкоатлетів, які мені візуально здавалися придатними. Був у Харкові, Хмельницькому, Чернігові, Києві… На головну роль мені потрібен був спортсмен, у якого на обличчі не відрізниш смуток від радості. Такий монументальний стан.
Проте коли я знайшов потрібних спортсменів, то виявилося, що якщо вони беруть участь у виступах збірної – для них набагато важливіше саме тренування. У таких просто немає часу на зйомки. Тому я почав ходити просто по залах, а також ми оголосили кастинг, який тривав три місяці. Щоби залучити безліч професійних важкоатлетів допомогла Федерація Важкою Атлетики і особисто олімпійський чемпіон Лондона 2012 з цього виду спорту Олексій Торохтій.
Для мене було важливо, щоб спортсмен існував перед камерою природно. Щоб він не грав. Роботу над фільмом я починав з одним спортсменом. Але потім довелося його замінити, адже він схуд і вже не виглядав на потрібний мені вік і вагу. Потім я знайшов Олександра Лоя, який двічі був чемпіоном України. Взагалі у фільмі немає жодного професійного актора, крім голосу Матері, яку озвучувала прекрасна Лариса Руснак. А всі спортсмени тут – професійні важкоатлети.
Але ж щоб добре зіграти у фільмі – вчитися потрібно стільки ж, скільки й тренуватися, щоб професійно підняти штангу. Як ти працював з виконавцем головної ролі, щоб його гра не виглядала фальшиво?
Олександр Лой живе в Чернігові. Протягом чотирьох з половиною місяців він приїжджав до Києва і ми з ним проводили репетиції. Нікому з акторів я не давав читати сценарій. У цьому не було потреби. Я їм розповідав про ключові події і фрази, відштовхуючись від яких вони імпровізували. Вони не вчили діалоги, а просто вживалися в кожну сцену. Тільки іноді я акцентував їх увагу на тій чи іншій фразі, яку було важливо вимовити.
За сюжетом головний герой живе з дівчиною. Її зіграла Валерія Хилько, у якої також не було акторського досвіду. В одному з епізодів її героїня повинна шити. Для цього ми віддали її в технікум, де вона два тижні освоювала шиття. Коли вона ходила на пари, то видавала себе за героїню фільму: представлялася її ім’ям, розповідала про свого хлопця-штангіста тощо.
До зйомок Олександр і Валерія не були знайомі. Одного разу під час підготовки до зйомок вони разом вирушили на змагання в інше місто. Перед цим я дав їй і йому завдання, які вони повинні були виконати. При цьому вони не знали про завдання один одного. Таким чином, я провокував ситуації і взаємодію між ними. Весь цей процес ми знімали на відео.
В результаті ми записали десь 300 Гб матеріалу, в якому вони обговорювали свої смаки, уподобання, інтереси і ділилися спогадами. Якось раз я поїхав із Києва і залишив їм в розпорядження квартиру, в якій жив. І дав їм завдання облаштувати її таким чином, ніби вони живуть тут разом. Навіть стіни на кухні перефарбовували. Ці завдання, які їм доводилося виконувати разом, налагоджували між ними щільний зв’язок, що був необхідний для фільму. Я хотів досягти відчуття граничної правди. Що це реальна пара.
Після кожної сцени актори надсилали мені конспект, у якому описували, що вони пережили, які емоції випробували і чи був у них схожий досвід в житті.
Ну, одна справа спілкуватися наодинці, а інша – перед камерою, та ще й в оточенні дюжини членів знімальної групи.
З виконавцями головних ролей мали право розмовляти тільки я і асистент по акторам, а також асистент режисера. Решта учасників знімальної групи не мали права навіть вітатися з ними. Я намагався максимально зберегти відчуття, що вони живуть у своєму світі, а ми всі – у своєму. І ми – у них в гостях. У нас не було ні хлопавки, ні тарілки. Зйомки проходили без всіх цих відволікаючих ритуалів. Професійним акторам, які пробувалися на роль, не вдавалося реагувати на провокації. Вони звикли користуватися певним методом у грі. А мені потрібно було, щоб актори були пластиліном.
Проте навіть після таких репетицій і підготовки працювати з непрофесійними акторами напевно було нелегко.
Перед тим, як приступити до зйомок фільму, я зняв цю стрічку двічі. Перший раз – влаштовуючи провокації і моделюючи кожну сцену з виконавцями головних ролей. Ми називали ці репетиції «Догвіль». Після цього я змонтував цей матеріал і подивився, як все виглядає в цілому. Тоді стало ясно, яку сцену підправити, а яку – зовсім викинути. Потім ми перезнімали окремі шматки. І тривало це до тих пір, поки кожен епізод мене не влаштував. Грубо кажучи, це була чернетка.
Вдруге я зняв цей фільм зі статистами. Щоб відпрацювати композиції кожного кадру. Також дуже важливо для мене було домогтися певного масштабу фігури персонажа на екрані. В даному випадку референсом для мене була картина Олександра Іванова «Явлення Христа народу».
Це масштабне полотно, персонажі якого написані співмасштабно з самим глядачем. Тож коли ти знаходишся перед ним, то відчуваєш, що ніби стаєш в один ряд з людьми на першому плані. Такий ефект присутності. Подібного я домагався і в фільмі.
Після цього ми роздрукували кадри першого і другого репетиційних фільмів. І це була наша розкадровка. А перед третіми, остаточними зйомками ми всією знімальною групою переглянули ці два фільми. Тож у кожного було дуже чітке розуміння того, що потрібно робити.
Продюсером фільму виступив Валентин Васянович. Над своїм «Рівнем чорного» він працював так само – моделював ситуацію з життя, кілька разів їх перезнімаючи. І в «Присмерк» він також провокував ситуації з героями фільму.
Васянович – прекрасний продюсер, тому що він розуміє, навіщо потрібні всі ці експерименти і надає повну свободу для роботи над фільмом.
