Фінальним акордом кінопрограми «Гоголь FEST-2016» став показ лауреатів премії «Золотий СУК». Найбільш демократичного і відкритого конкурсу сучасного українського кіно. Ця добірка відрізнялася своєю сміливістю і свободою. Сьогодні це єдиний конкурс вітчизняного кіно, який дає характеристику не тільки фільмами, а й самому глядачеві.
На участь у конкурсі було подано понад двісті фільмів, із яких організатори відібрали чотири десятки найдостойніших. Серед них шляхом глядацького голосування була визначена п’ятірка кращих у різних категоріях.
У добірці були фільми режисерів, які перемагали на головних українських кінофестивалях, а також брали участь у найпрестижніших кінооглядах світу. Окремі критики відзначили, що цей конкурс був «однією з найсильніших програм українського кіно за всі роки». Настільки пафосна характеристика, однак, не вилилася у відповідні результати голосування.
У категорії кращий відео-арт переміг Денис Спо літак зі своєю роботою «Десерт». У ній показуються три колоритних персонажа, що грають у російську рулетку. Фільм густо декорований, насичений деталями та інтенсивної музикою. Він нагадує пишно тюнінгований автомобіль, що вражаюче газує на старті та глухне десь на середині дистанції. Розв’язка цього сюжету – так і залишилася або не додуманою, або не дознятою. Складається враження, що ця робота від початку була задумана, як ігрове сюжетне кіно. Принаймні, до своєї кульмінації сюжет фільму рухається за всіма законами драматургії. Однак, проваливши фінал, стрічка, немов у виправдання, була охрещена відео-артом. До якого, правда, вона має настільки ж умовне відношення, як і до ігрового кіно. Адже концепція в арт-кіно – все одно, що розв’язка – в ігровому. Вона все визначає. А тут її немає.
Словом, якщо років десять тому кожен недоведений до розуму фільм у нас маск ували під визначення «артхаус». Те сьогодні йому на зміну прийшло слово «відео-арт».
Наступним у програмі було показано кліп Олександра Шкрабака «Indytronics – Clonefight», яку визнали найкращим музичним відео. Кліпмейкерство – єдиний жанр у нашій кіноіндустрії, який видає продукт, не гірший, ніж у високорозвинених країнах. Вітчизняних кліпмейкерів високо цінують за кордоном, а вартість музичного відео у нас нерідко перевищує бюджет короткометражного фільму. Тож перемога «Indytronics – Clonefight» у цій категорії сприймається, щонайменше, як непорозуміння. Включивши навмання будь-який музичний канал – вже за першу годину побачиш кілька більш достойних українських кліпів.
Після двох поспіль слабких робіт у цій програмі – творіння Саші Даниленко «Велопортрети» стає вагомим контраргументом в бажанні піти посередині сеансу. Ця стрічка була визнана кращою анімацією.
Берлін, Київ, Харків, Нью-Йорк і низка інших міст по всьому світу тут показується через особливості велосипедів, які зустрічаються на їх вулицях. Наприклад, німецькій столиці характерні велосипеди, пишно прикрашені всілякими дрібничками і дзвінками. А в Парижі безпечніше мати старий, брудний велосипед – такий не вкрадуть.
Строкатий Уес Андерсон у цьому фільмі зустрічає схематичного Пітера Грінуея. За своєю естетикою картина нагадує лихий проліт по стрічці новин у соціальній мережі, якби у друзях у вас були одні велолюбителі, що живуть у різних країнах.
Сашко Даниленко прославився завдяки своїм анімаційним кліпам на пісні «Дахи Брахи», ТНМК, «Очеретяного кота» та інших груп. Сьогодні він – один із лічених українських кінематографістів, які абсолютно справедливо носять статус «вільний художник». Кожен його фільм з’являється немов із нізвідки, стаючи справжньою подією. Стилі та жанри Даниленко змінює так само часто, як покришки на своєму велосипеді. А місця проживання – як диски з улюбленою музикою в плеєрі. Кожен такий диск зазвичай заслуховується до дірок і виливається в якесь чергове музичне відео.
Мрійливий драйв «Велопортретів» змінився у програмі кінопоказу сухою, рутинною картиною Ксенії Марченко «Там унизу тихо». Вона була відзначена призом за кращий документальний фільм.
Стрічка відкриває лаштунки київського метрополітену. У ній дбайливо зафіксовано монотонне патрулювання чергових по станції, медитативний проїзд машиніста по темних тунелях, важка чорна праця прибиральників, механіків і монтерів, які тихо працюють ночами. «Там унизу тихо» захоплює, перш за все, своєю темою. Адже багатьом пасажирам цікаво зазирнути за ті двері, на яких висить табличка «стороннім вхід заборонено».
Незважаючи на те, що за своєю структурою стрічка надто плутана і розмашиста – в ній добре прочитується уособлення метрополітену з театром. Тут є і своя вішалка у вигляді Бюро знахідок, і завіса – протипожежна стіна, яка щоночі піднімається перед входом на станцію. Щоби кожна з повсякденних вистав, що проходять тут, закінчувався добре – в метро працює 7,5 тис. фахівців. А глядачем тут є кожен із 1,3 млн. пасажирів, які щодня користуються цим транспортом. На жаль, тисячі метро-сюжетів, які б могли кристалізуватися в захоплюючі фільми, так і залишаються поки що похованими під землею.
Кращим ігровим фільмом глядачі назвали комедію Павла Острікова «Голден лав». У ній показується провінційна вечірка самотніх сердець, на якій кожен отримує можливість вибрати собі «другу половинку», пару хвилин поспілкувавшись один з одним. Те, що відбувається, глядач бачить очима сором’язливого Віктора, якому доводиться зустрітися з найрізноманітнішими представницями прекрасної статі. Кожна така розмова стає для нього справжнім випробуванням.
Всі персонажі тут нарочито-комічні й б анально-ексцентричні, як у розважальних шоу. Режисером і автором сценарію картини виступив Павло Остріков, який не так давно став відомий, як гуморист. «Його сольний концерт нагадає вам ліверну ковбасу, адже чого там тільки не буде» – говориться в анонсах його виступів. Щось подібне хочеться сказати і про його фільм.
Незважаючи на те, що режисерові 26 років – благочестивий гумор у цій картині обертається навколо середнього віку і місцями нагадує хохми радянських комедій. Навіть у беззубих голлівудських анімаціях присутній сміливіший і різкіший гумор. Якби ми мали повноцінний кінопроцес, то цю стрічку звинуватили б у консерватизмі, а також заграванні з «татусиним кіно». А так – віддають їй головні призи кіноконкурсів. Навесні цього року стрічка була удостоєна ще й головної нагороди конкурсу «Україна: Шлях до миру!»
Кожен із переможців отримав статуетку у вигляді сука, пофарбованого золотою фарбою. Що криється під цим забавним символом: Алюзія на молоді паростки українського кіно? Карикатура на «Золоту пальмову гілку»? Або на поліно тата Карло, з якого кожен наш бідолаха-кінематографіст виточує власний шедевр, часто залишаючись із носом?
Цей конкурс проводила організація СУК (Сучасне Українське Кіно), яка вже півтора року активно доносить до широкого глядача краще, що є в молодому вітчизняному кінематографі. Традиційно відсівом найцікавіших фільмів на подібних форумах займаються кінопрофесіонали у складі журі. Натомість тут настільки відповідальна місія перекладена на плечі самих глядачів. А їхню думку вже не звинуватиш, скажімо, в кон’юнктурі, зрозумілій виключно учасникам самого кінопроцесу.
Такий прийом дав можливість поглянути на українське кіно під новим ракурсом. Він діагностує стан справ не стільки у молодих вітчизняних фільмах, скільки в умах самих глядачів. І як виявилося, за його допитливістю немає ні краплі вимогливості. Смаки і знання його – примітивні. А бажання дивитися «наше» – сильніше за потребу побачити «хороше».