Цьогоріч Віталій Манський представив свій новий документальний фільм «Рідні», що на прикладі однієї сім’ї показує розкол, що стався в українському суспільстві після Євромайдану.
В ексклюзивному інтерв’ю Cut Insight, Віталій розповів, які фільми справили особливий вплив на його світогляд.
«Людина з кіноапаратом» (1929) Дзига Вертов
Це перший досвід створення твору мистецтва з сухого документа. До появи цього фільму існував жорсткий догмат документальності документального кіно. Ним Вертов знехтував. Його звинувачували в надмірній художності цієї картини, і, наприклад, вимагали вказати номер паровоза, що рухався на глядачів.
Незважаючи на те, що фільму майже 90 років – він залишається абсолютно сучасним по кіномові, що є великою рідкістю. Протягом усіх цих років «Людина з кіноапаратом» підживлює не лише нові жанри кіно, але й народжує нові жанри візуального продукту, наприклад культуру музичних кліпів…
«Броненосець Потьомкін» (1925) Сергій Ейзенштейн
Абсолютний зразок ігрового кіно. Фільм-містифікація – адже добре відомо, що нічого подібного в реальності не відбувалося. Та при цьому ступінь впливу цієї картини на глядача – просто приголомшлива. Вона по суті романтизувала і фальсифікувала неіснуючу історію радянської держави.
«Застава Ілліча» («Мені двадцять років», 1964) Марлен Хуциєв
Картина також романтизує радянський соціум. Як і «Броненосець Потьомкін», цей фільм створено в момент пікових надій і щирих помислів. Як промінь світла в темному царстві. Це символ відлиги й вивільнення суспільства від сталінської епохи. Будучи ігровим фільмом, він до цього дня розбирається на цитати, що використовуються, як документальні матеріали. І її автор, ортодоксальний ігровик, навіть отримав «Лаврову гілку» за внесок у кінолітопис.
«Тіні забутих предків» (1964) Сергій Параджанов
Просто фантастичне кіно. Крапка.
«Андрій Рубльов» (1966) Андрій Тарковський
В юності, живучи у Львові, я протягом кількох років дивився цю картину як мінімум раз на місяць. Можливо, це і були мої кінематографічні університети.
«Вісім з половиною» (1963) Федеріко Фелліні
Картина, яка не відразу була мною усвідомлена, але яка відразу ж захопила і завоювала мене своєю якоюсь безмежною художньою розкутістю. Ось є поняття «бездонна бочка», але ми добре знаємо, що в будь-якої бочки все одно є дно. А в цей фільм – хоч скільки занурюй – все одно завжди будеш існувати в ньому комфортно на кожному рівні свого життєвого досвіду. У будь-якому віці я відкриваю в цьому шедеврі щось нове. Останніми роками я навіть дивлюся його з якимось азартом: «Невже знайдеться ще щось, що я не розгледів раніше?» І обов’язково знаходжу.
«Професія: Репортер» (1975) Мікеланджело Антоніоні
Це був один із тих фільмів, які я багато разів переглядав у львівському клубі зв’язківців, де я студіював і «Андрія Рубльова». Я завжди згадую саме цю картину, коли хочу занурити глядача в простір, який вибудовую в своїх стрічках. Важко собі уявити більше розчинення, ніж у роботах Антоніоні. «Професію: Репортер» я люблю за довгі плани, які ніхто не любить. Існує зовсім небагато фільмів, у яких би хотілося продовжити буквально кожен кадр. Тут усі кадри довгі, але все ж не настільки, щоби вичерпати все з цієї картини.
«На десять хвилин старше» (1978) Герц Франк
Це свого роду антипод до «Професії: Репортер». Абсолютний шедевр, як «Джоконда» тощо. У цій картині відбувається диво – показується дорослішання людини, осягнення життя, збагачення внутрішнього світу. І все це тільки за 10 хвилин. Навіть у житті таке дуже важко вловити – не те, що на камеру.
«Мій друг Іван Лапшин» (1984) Олексій Герман
Коли я дивився цей фільм, то у мене з’явилося безліч питань, які мене довго мучили. Відповіді на деякі з них я отримав, лише коли працював на студії Олексія Германа і підглядав за підготовкою до зйомок «Хрустальов, машину!» (1998). Головне питання полягало в тому, як можна створити в ігровому кіно настільки сильний ефект достовірності реального життя. Просто вражаюча ступінь документальності. І при цьому такий кінематографічний імпресіонізм, гра з кольорами…
«Кримінальне чтиво» (1994) Квентін Тарантіно
У цій стрічці немає нічого документального. Все, що відбувається в ній – абсолютний фейк. Але ігрове кіно має право на розвагу. І саме такою абсолютною розвагою стала для мене ця картина.