5 вересня фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» було обрано претендентом від України на оскарівську номінацію за «Найкращий фільм іноземною мовою». Не дивлячись на те, що у стрічки немає жодних шансів на цю престижну премію, сам факт цьогорічної роботи оскарівського комітету став свідоцтвом незначних змін на краще у вітчизняному кінематографі.
Нагадаю, що в минулому році від України не висувалось жодного фільму на здобуття Оскару через те, що не знайшлось стрічки, яка б задовольняла всім вимогам Американської Кіноакадемії. Одна з головних проблем, яку не міг вирішити жоден з претендентів – прокат. Адже у кінокартин, що висуваються на цю премію, обов’язково має бути прокатна історія.
В цьому році ситуація з прокатом помітно змінилась – з січня по серпень в кінотеатрах було показано шість українських стрічок (враховуючи ті, що були зняті в копродукції), а в найближчі місяці вийде на екрани ще два вітчизняних фільми («Синевир» і «Україно, Goodbye»).
В результаті в цьогорічному відборі претендента на оскарівську номінацію претендувало два вітчизняні фільми – крім кінокартини Михайла Іллєнка, ще «Дім з баштою» Єви Нейман. Останній зібрав менше голосів комісії через те, що це авторська стрічка, розрахована на фестивалі, про що свідчить перемога на кінофестивалі в Карлових Варах в програмі «Від Сходу на Захід». В свою чергу «ТойХтоПройшов…» – типово мейнстрімівська картина, які більше до вподоби «дядечкові Оскару».
Без шансів на премію
Вже зараз можна впевнено сказати, що «перший український блокбастер» не увійде в п’ятірку номінантів на премію Американської Кіноакадемії, яку буде оголошено в середині січня 2013 року. Головна причина в тому, то стрічка Іллєнка – це досягнення для напіврозваленої вітчизняної кіноіндустрії, в той час, як заповітну статуетку отримують фільми, які є досягненням для світової кінематографу в цілому.
Оскарівська церемонія підсумовує кінематографічні здобутки за весь рік, через що вона і проходить взимку, коли всі інші авторитетні фестивалі вже роздали свої призи. Тому фільми, які потрапляють в п’ятірку номінантів на цю премію, як правило вже мають за плечима кілька престижних нагород.
Наприклад, фільм Міхаеля Ханеке «Любов», цьогорічний претендент в номінанти на Оскар від Австрії, вже взяв «Золоту пальмову гілку» в Каннах, а також потрапив до претендентів на премію Європейської кіноакадемії.
В свою чергу «ТойХтоПройшов…» може похвалитись сумнівним гран-прі III Київського міжнародного кінофестивалю, а також премією другорядного російського кінофестивалю «Золотий Вітязь».
Тому головне досягнення стрічки Михайла Іллєнка – не її художній чи якісний рівень, а перш за все те, що вона стала стимулом для формування в Україні кінематографічного менеджменту. Нагадаю, що це перша вітчизняна кінокартина, яка вийшла в повноцінний прокат. Ну, а тепер цей фільм став переможцем першого повноцінного засідання Оскарівського комітету, на якому згідно всіх правил був визначений претендент від нашої країни.
Оскарівські самовисуванці
Україна вже тричі висувала на Оскар свої стрічки, які, однак, жодного разу не заслуговували на місце серед п’ятірки номінантів на заповітну статуетку. Кожного разу вітчизняні режисери і продюсери намагались самостійно знайти спосіб комунікації з Американської Кіноакадемією, адже Оскарівський комітет почав роботу в нашій країні лише з минулого року.
Так, в 2003 році режисер Олесь Санін відправив в Американську Кіноакадемію свій поетичний епос «Мамай», чи не єдиний «плюс» якого полягав у майстерній операторській роботі. Тоді ця стрічка поступилась таким шедеврам, як «Людина без минулого» (реж. Акі Каурісмякі), що отримав кілька призів в Каннах та в Сан-Себастьяні, а також фільму «Ніде в Африці» (реж. Кароліна Лінк), який було відзначено престижними преміями в Карлових Варах і в результаті – самим «Оскаром».
В 2006 році режисер Оксана Байрак запропонувала заокеанським кінознавцям свою драму «Аврора», яка розповідала про трагічну долю дівчинки, що постраждала від катастрофи на ЧАЕС. До п’ятірки номінантів тоді потрапила робота однієї з найтитулованіших режисерок Італії Кристини Коменчіні «Звір в серці», який отримав кілька премій Венеціанського кінофесту, ізраїльська стрічка «Рай – зараз» (реж. Хані Абуд-Ассад), який зібрав нагороди в Берлінале, отримав «Золотий глобус», а також приз Європейської кіноакадемії, а також африканський шедевр «Цоці» (реж. Гевін Худ), який в результаті і отримав «Оскар».
Остання на сьогодні спроба номінуватись на премію Американської Кіноакадемії була в 2009 році у стрічки «Ілюзія страху».
Цей типово телевізійний фільм був просто непорозумінням серед інших претендентів на «Оскар». Тоді серед номінантів була одна з найяскравіших анімацій останніх років «Вальс з Башкиром» (реж. Арі Фольман), яку було відзначено «Сезаром», «Золотим глобусом», премією Європейської кіно академії та іншими нагородами. Також за «дядечка Оскара» боровся «Клас» (реж. Лоран Канте), який до цього отримав канську «Золоту пальмову гілку» та «Сезар», а також японський шедевр «Ті, що пішли» (реж. Йодзіро Такіта), який в результаті і було відзначено статуеткою Американської Кіноакадемії.
Розвінчання міфу про «Оскар»
Нажаль головним критерієм «шедевральності» того чи іншого українського твору мистецтва (що стосується не тільки кінематографу) стало його визнання закордоном, а не в нашій країні. Практично ніхто не пам’ятає фільми-переможці вітчизняних кінофестивалів, в той час як пригадати хоч кількох володарів «Оскара» може майже кожен звичайний кіноман.
Єдиний в нашій країні кінофестиваль класу «А» «Молодість» відзначає фільми, які відносяться в більшій мірі до радикального артхаусу. «Державна премія України імені Олександра Довженко» – живе вчорашнім днем, адже присуджується кінематографістам переважно за минулі досягнення. Словом, пересічному глядачеві ні перша, ні друга нагорода ні про що не говорить. В той самий час як «Оскар» відзначає стрічки, практично всі з котрих звичайний глядач може побачити в кінотеатрах.
Потенці йно через кілька років можуть набути вагомості нагороди Одеського Міжнародного Кінофестивалю (ОМКФ). Вони ще не встигли отримати визнання серед широкої публіки, однак, фільми-переможці ОМКФ виходять в прокат (наприклад, альманах «Закохані в Київ») чи з’являються в ефірі вітчизняних телеканалів («Чемпіони з підворіття», режисер Ахтем Сейтаблаєв).
Словом, заслужити свій авторитет і зокрема розвінчати міф про «Оскар», як про найавторитетнішу нагороду, українські кінопремії зможуть ще нескоро. Хоча в країнах з розвинутою кінематографією перемога в національних фестивалях не менш вагома ніж номінація на премію Американскої Кіноакадемії, чи на будь яку іншу закордонну кінонагороду.
Відбір претендентів на оскарівську номінацію зайвий раз показав, що місце кращих прикладів вітчизняного кінематографу серед шедеврів світового кіно – одне з останніх. Шлях до «Оскару» пролягає «через вогонь, воду і мідні труби», в той час я к український фільм «ТойЩоПройшовКрізьВогонь» подолав, умовно кажучи, лише третину цього шляху.