Перерождение украинского кино

Сучасним українським кіно повелося називати ті маловідомі фільми, що інколи виходять у прокат і показуються на фестивалях. Стрічки, які обговорює невелике коло кінопрофесіоналів і пошановувачів вітчизняного кіна. Ту верхівку айсберга, що засвідчує існування в Україні самобутнього кіна.

Однак якщо спробувати окинути зором увесь наш кінематограф – оптимізм одразу розвіється. Ефіри телеканалів гнояться рекламними роликами та музичними кліпами, нескінченними серіалами та строкатими передачами. Все це не прийнято відносити до сучасного вітчизняного кіна. Та останнє розчавлюється всім цим телепродуктом, який, на жаль, і є його обличчям. Принаймні так було до кінця минулого року…

Наша кіноіндустрія є національною скоріше за своєю територіальною приналежністю. Ідейно ж вона далека від наших реалій. Адже медійний образ сучасного українця далекий від його істинного портрету.

Коли у 2010 році почалася відбудова нашої кіноіндустрії, то вже серед перших стрічок, знятих на цій хвилі, була ціла низка авторських фільмів. Багато хто тоді нарікав, що робити ставку на такого роду фільми неперспективно. Мовляв, кіноіндустрію можна розбудовувати лише на популярному кінематографі. На стрічках, котрі будуть успішними у прокаті та збиратимуть глядачів у кінотеатрах. Натомість авторські фільми знімають лише для фестивалів і вкладені у них кошти практично ніколи не повернуться.

Однак такий погляд був надто короткозорим. Фестивальні стрічки – це не забаганка естетів і не забавка товстосумів, котрі для підвищення власного іміджу вкладають кошти в арт-хаус. Останній є перш за все лабораторією ідей, котрі за чотири-п’ять років можна зустріти в масовому кіні. Ну, а ще за кілька років – у телефільмах. У ситуації з вітчизняним кіно, коли гостро стоїть питання про його ідентифікацію і пошук власного стилю, саме на авторських стрічках і треба було робити акцент. Адже до тих пір наше кіно було російською колонією.

«Те, що у нас знімалася купа серіалів для північно-східного сусіда загальнозрозумілою мовою – добре лише для тих, хто займається технічним виробництвом цих стрічок, – для монтажерів, операторів, акторів масовки… Натомість для тих, хто складав креативну частину в кіні, авторів-сценаристів, режисерів, національних артистів-зірок робота у колоніальній ситуації не давала розвиватися, а часто приносила невиправну шкоду», – сказав режисер Олесь Санін.

Колоніалізм проявлявся, коли телефільми, що знімалися у Києві, показували нашу столицю як безіменне містечко десь в СНД. Наприклад, у певних епізодах сопливих телемувіків Оксани Байрак зустрічаєш знайомі київські вулиці, площі чи парки, які навмисне показуються під таким ракурсом, щоб у кадр не потрапили пам’ятники чи будівлі, за якими можна було б достеменно ідентифікувати столицю. Напевне, така безликість українських локацій дозволяла легше продати цю стрічку телекомпаніям Росії.

Колоніалізм проявлявся і втому, що авторські українські стрічки «Мамай» (2003) Олеся Саніна, «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002) Юрія Ілєєнка та ряд інших викупалися російськими дистрибьюторами і клалися на полицю. Таким чином без порушення авторських прав блокувався їх вихід на екрани по всій пострадянській території.

Ще одна з багатьох ознак колоніалізму полягала в тому, що непрофесійним російським акторам у телефільмах і серіалах доручаються головні ролі, а зіркам українського театру – епізоди. Подібна цілеспрямована політика примітивізації всього українського проявлялася у багатьох сферах культури.

Постати проти цих ганебних для України законів ринку відважувались лічені вітчизняні кінематографісти. Продюсер Володимир Хорунжий зняв підкреслено київський альманах романтичних короткометражок «Закохані» (2011), який було зшито за лекалами короткометражних хітів «Париж, я люблю тебе» (2006), «Нью-Йорк, я люблю тебе» (2008) тощо.

Михайло Іллєнко замахнувся на створення першого вітчизняного блокбастеру «ТойЩоПройовКрізьВогонь» (2011). Та незважаючи на довгі роки роботи над ним, у результаті вийшов дуже посередній фільм. Якщо «Закохані» видалися не більш ніж блідою тінню згаданих альманахів короткометражних фільмів, то творіння Іллєнка – взагалі бракованим клоном якогось голлівудського супергероя.

Словом, практика запозичення стилю у всесвітньо визнаному мейнстрімі ні до чого путнього вітчизняне кіно не приводила. А від цього колоніальний стан нашого кіна загрожував стати безнадійним.

Можливо, через те, що наша країна ще не вийшла з перехідного віку, – практично всі поворотні події у літописі її 22 років були в тій чи іншій мірі бунтівними. Це правило не обходило й кінематограф. Першим масове повстання у нашому кіні зорганізували «Мудаки» під керівництвом Володимира Тихого. Молоді вітчизняні кінематографісти без жодної підтримки зняли цикл короткометражних фільмів про людей, котрих можна побачити, якщо просто вийти на вулицю. Прорватися з цими короткометражками у репертуари вітчизняних кінотеатрів їм було не легше, ніж захопити Київраду під час Євромайдану. Однак їм це вдалося.

Незважаючи на те, що ці стрічки далекі від ідеалу, в них багато халтури і непрофесіоналізму, а окремі з них не більше ніж звичайнісінький стьоб – їх поява у 2010 році стала справжнім проривом. Адже це був либонь не перший випадок часів Незалужності, коли наша реальність відображалася у прокатному кіні такою, якою вона є насправді. На контрасті з лакованою телеверсією нашої дійсності «Мудаки» багато в чому шокували.

Відтоді не стало зніматися менше російських серіалів. І експансія нашого південно-східного сусіда у вітчизняну культуру жодним чином не послабилася. Проте наша кіноіндустрія тоді по суті вперше запропонувала у відповідь щось самобутнє.

Протягом 2010-2013 років, коли з держбюджету регулярно виділялися немалі кошти на розбудову кіноіндустрії, щорічно виходило в середньому по дюжині повнометражних ігрових фільмів та кілька десятків короткометражок. На жаль серед них не було сильних мейнстрімівських картин, які б склали достойну конкуренцію зарубіжним фільмам у прокаті. Спроби режисера Любомира Левицького («Ломбард» (2013), «Тіні незабутих предків» (2013), вищезгаданого Хорунжого («Синевир» (2013), продюсера Дмитра Бєлінського («Микита Кожум’яка та вогняна квітка» (2015) та інших лічених вітчизняних кінематографістів, що створювали фільми за апробованими кліше зарубіжного популярного кіна, не породили фільми, які б набули широкого розголосу. Тож зайняти своє місце у глобальному контексті мейнстріму Україні подосі не вдалося.

Щоб випустити конкурентоспроможний на світовому ринку популярний фільм кіноіндустрія України має вийти на значно вищий рівень розвитку. Масштаб технічної бази та інфраструктури (мережі кінотеатрів, точок розповсюдження фільмів тощо) мають бути значно більшими та сучаснішими. Тож заявити про себе, як про виробника мейнстріму наша країна зможе дуже нескоро. Якщо б розпочатий у 2010 році процес відродження нашого кіна не перервався наприкінці 2013 року, ми б говорили про 15-20 років. Ну, а в сьогоднішній ситуації, коли держфінансування вітчизняного кіна з 2014 року скоротилося в рази – щось прогнозувати важко.

Тож ідейним локомотивом нашого кіна є саме авторські фільми. З усіх можливих видів кінематографу, лише в ньому нашу дійсність можна побачити такою, якою вона є насправді. Враховуючи ж те, що через події на Євромайдані, в Криму та на Сході, практично всі заплановані до зйомок в Україні російські кінопроекти заморожено – пресинг телевізійного кіна на вітчизняний артхаус буде суттєво зменшуватися. З цього моменту можна відраховувати й поступове переродження українського кіна з колоніального у таке, що є самостійним учасником глобального кінопроцесу.

Тенденції у світовому кінематографі встановлюють мастодонти на кшталт європейської, африканської та голлівудської кіноіндустрій. Такі метелики-одноденки, як українські фільми лише час від часу випурхують у програмах кінофестивалів. Звичайно, що в такій ситуації наші фільми лиш тільки підлаштовуються під віяння та тенденції глобального кінопроцесу, а не задають в ньому тренди.

В повній мірі палітру цього кінопроцесу можуть відобразити лише по окремі країни, серед яких Франція, Китай, США тощо. У них знімаються як великомасштабні блокбастери, так і незалежні фільми, як експериментальні стрічки для музеїв сучасного мистецтва, так і високоякісні серіали для домогосподарок. Разом із тим є країни, які відображають лише окремі сторони сучасного кінопрофесу. Наприклад, Нігерія славиться мелодрамами, що за своєю якістю нагадують вітчизняні телемувіки початку 2000-х. Данія – це авторське кіно, без якого не обходиться практично жоден престижний кінофест. Ну, а Південна Корея дивує увесь світ своїм високотехнологічним мейнстрімом.

Україна ж не може похвалитися жодним напрямком сучасного кінематографу, який би був представлений в ній в повній мірі. Навіть у рекламі та музичних відео, яких у нас знімається цілий рій, ми не досягаємо рівня світових лідерів.

У випадках, коли наша країна презентує фільм, який помітно виділяється навіть у найстрокатішій програмі кінофестивалю класу «А», його показ зазвичай не викликає резонансу. Наприклад, експериментальне творіння Ігоря Подольчака «Las Meninas» (2008) пройшло малопоміченим на кінофесті в Роттердамі, а вищезгадану «Молитву за гетьмана Мазепу» досить стримано сприйняли на Берлінале.

Якщо б ці фільми показувались на тих же кінофорумах під прапором, скажімо, Румунії чи Польщі,– резонанс від них був би набагато більшим. Адже фестивальний інтерес до стрічки багато в чому залежить від політичного і культурного контекстів, а також від віянь моди. При всьому захваті, який викликає стрічка Слабошпицького «Плем’я» (2014), не можна закривати очі на те, що її цьогорічний тріумф у Каннах був зумовлений частково Євромайданом.

Якщо би в українському кіні окреслювалася певна самобутня тенденція, то і кожна стрічка, що належить до неї, сприймалася зарубіжним глядачем із більшим інтересом. Наприклад, самі по собі імена Келіна Петера Нецера або Тудора Жюржію щось значать лише для відданих своєму ділу кінокритиків. А коли говориш, що вони зняли одні з найяскравіших фільмів Нової Румунської Хвилі – одразу стає зрозумілим рівень цих фільммекерів. Так само і з нашим сучасним кінематографом – для того, щоб воно було впізнаваним у глобальному кінопроцесі, йому не вистачає узагальнюючої ідентифікації.

Зміні міжнародного іміджу вітчизняного кіна сприяє реставрація архівних ретро-фільмів, що в різні роки знімалися на території сучасної України. Показ творів Олександра Довженка, Петра Чардиніна та інших старих майстрів вписує українське кіно у глобальний контекст не як випадкове явище, а як багаторічну кінематографічна традицію, яка в різні роки славилася своїми здобутками.

У якості радянської спадщини сучасне українське кіно отримало клеймо «фільми з потягами, у яких розповідається про любов і Другу Світову Війну». Саме так ідентифікував наше, так й у цілому все пострадянське кіно, один з найвпливовіших сценаристів Голівуду Роберт Маккі. За подібними кліше ідентифікують фільми з різних країн. Наприклад, на японських стрічках стоїть негласне клеймо «якудза і аніме», а на французьких – «кіно про художників та кохання».

Наші кінематографісти могли б прославитися на увесь світ фільмами, наприклад, про Чорнобиль. Однак якщо зібрати все вітчизняне ігрове кіно про цю трагедію – не набереться і десяти картин. Вітчизняні стрічки могли б стати лабораторією, у якій досліджуються процеси переродження пострадянського суспільства. Фільми на цю тему час від часу знімають у Росії. Однак розкрити цю тему до кінця наші північно-східні сусіди не зможуть, напевне, ніколи. Адже не дуже вже це переродження там спостерігається.

На жаль, за три роки планомірного розвитку вітчизняної кіноіндустрії, вона не встигла стати на власні ніжки. Тож, відбившись сьогодні від патронату російського кіна, вітчизняний кінематограф ризикує знову впасти. Адже ряд вітчизняних кіностудій, а разом з тим і кінопрофесоналів, які роками за дешево знімали російські серіали, з цього року почнуть втрачати замовлення. Як говорять у кулуарах, відмовляючись від зв’язків з Україною, російські продюсери поступово перебираються у Білорусію.

Тож перехід від російського колоніалізму до самостійного існування буде болючим. Він, звісно, необхідний, для того, щоб Україна заявила про себе, як про самобутнього учасника світового кінопроцесу, однак вписати своє ім’я у цей самий кінопроцес вдасться нескоро.

Враховуючи те, що наша кіноіндустрія просто не розрахована на самостійне існування – рятівним може стати налагодження зв’язків із зарубіжними (не пострадянськими) кіноіндустріями.

Наприклад, результатом налагодження кінематографічної співпраці з Францією, Вірменією та Грузією стала поява фільму «Параджанов» (2013) Олени Фетісової та Сержа Аведікяна. А копродукція з Німеччиною, Сербією та Чорногорією вилилася у стрічку Дарії Онищенко «Істальгія» (2012). На щастя, перелік таких фільмів можна продовжувати.

Якщо порівнювати між собою українські стрічки, що були зняті за сприянням Росії та європейських країн – одразу кидається у вічі те, що в перших навмисно стерті будь-які прояви українського, а в других – навпаки національні риси підкреслені.

Однією з райдужних перспектив для вітчизняної кінематографії може стати потрапляння під крило якоїсь розвинутої кіноіндустрії. Наприклад, Франція протягом багатьох років розвиває далекосхідний кінематограф, як-то Тайвань чи Філіппіни. А Канада активно підтримує зйомки фільмів у Африці.

Поки що закордонне сприяння українському кіно проявляється в поокремих випадках. Останнім на сьогодні таким прикладом стала документалка Сергія Лозниці «Майдан», яка частково фінансувалася Нідерландами.

«В Україні виросло ціле покоління авторів, котрі знімали й знімають незалежне кіно. Всупереч усьому вони знайшли свого глядача… Довгий час вважалося, що знімати про Україну або не модно, або просто нікому не цікаво. Проте сьогодні назріла енергія висловлення – з’явився глядач, котрому такі фільми дійсно необхідні. Мені здається, справи в українському кіні підуть краще», – оцінює ситуацію Олесь Санін.

Саме незалежні фільми, що розповсюджуються через Інтернет, сьогодні стали обличчям вітчизняного кінематографа. Вони і впишуть Україну в глобальний кінематографічний контекст. Чи буде таке кіно користуватися успіхом поряд із фестивальними стрічками чи крупнобюджетними блокбастерами? Покаже час. Проте оптимізму додає той факт, що сьогодні голлівудські продюсери виводять у тренд незалежне кіно. Адже рядовий глядач перестав ходити в кінотеатри, надаючи перевагу домашньому перегляду фільмів. Затягнути його назад в кінотеатри не вдається навіть на приправлені 3D ефектом великобюджетні блокбастери. Що ж, можливо на хвилі цієї тенденції, підвищиться інтерес і до вітчизняних фільмів.

Першою ластівкою нового незалежного і в технічному і в ідейному плані кіна став проект «Вавілон 13». У його рамках знімаються документальні стрічки про актуальні події і максимально точно відображається наша дійсність. Символічним є той факт, що куратором та головним натхненником цього проекту став Володимир Тихий, який свого часу зібрав молодих кінематографістів для зйомок альманаху «Мудаки». Останній поклав початок виходу України зі статусу кінематографічної колонії Росії. А «Вавілон 13» не тільки завершив цей процес, але й окреслив новий шлях розвитку вітчизняного кіна. Тож слідкуйте за його творчістю – Тихий не збреше.

ЧИТАТИ ЩЕ

Як зміцнити коліна: основні поради та добірка вправ

Кінцівки, особливо коліна, відіграють важливу роль у нашій рухливості та загальному здоров'ї. На жаль, вони також схильні до зносу, травм і різних захворювань. Зміцнення колін...

Як накачати плечі і зробити їх ширшими

Накачані плечі - один із символів сили та естетики у світі фітнесу. Кожен, хто прагне привабливої фігури, хоче мати підтягнуті та масивні плечі. У цій...

Як накачати попу: найкращі вправи для сідниць у домашніх умовах

Як розпочати створення гарних, пружних сідниць? Невід'ємна частина здорового способу життя - це не тільки правильне харчування та регулярні тренування, а й спеціалізовані вправи, спрямовані...

Який Дракон на нас чекає: характеристика 2024 року

Настає рік Дракона - характеристика цього періоду дуже перспективна. Астрологи кажуть, що він буде кращим за два попередні роки. А це вже непогано. У матеріалі...