«А як було там – на війні?» це питання ставлять кожному, хто пройшов через фронт. Більшості з ветеранів відповісти на нього буває дуже складно. А з тих, хто все ж знаходить у собі сили щось озвучити – зазвичай говорять мало і часто не щиро. Бо розповісти про багато фактів з того, що довелося пережити на війні, – дуже важко. Одним із таких небагатьох, хто зміг підібрати слова, щоби поділитися найважчими потрясіннями свого життя під час служби на війні на Донбасі, став герой стрічки Валерія Гриценка «Михайло Гулак. Спасіння».
Розпочинається картина з історичної довідки, в якій згадуються славетні предки головного героя. Показуючи родословну протагоніста, автор стрічки вибудовує паралель між сьогоденням і минулим. На цьому нечасто акцентується увага у вітчизняних документальних фільмах останніх років. Ще менш популярним був такий прийом у нашому кіні радянських часів, коли акцентувати увагу на своїх славетних предках козацького роду могло навіть нашкодити.
Жанр фільму-портрету набув особливої популярності в молодому українському кіні останніх років. На вітчизняних кінофестивалях 2014-2016-го було показано кілька десятків стрічок такого штибу. І робота Валерія Гриценка на їх тлі виглядає конкурентоспроможно.
На контрасті з плакатними героями війни, про яких часто розповідається в медіа, протагоніст цієї стрічки не виділяється ані особливими фізичними даними, ані екстраординарними бойовими подвигами, ані унікальними воєнними здібностями. Це людина, що займається хазяйством і, відповідно, його роль на війні завжди лишається на задньому плані. Проте без його малопомітної діяльності жоден бойовий процес просто неможливий.
За минулорічною статистикою, на кожного солдата, що безпосередньо бере участь у бою, в українській армії припадає три спеціалісти обслуговуючого персоналу. Тож стрічка Валерія Гриценка дещо компенсує брак медійної уваги до подібних військових, що займаються хазяйством, і яких – абсолютна більшість на фронті.
Фільм поділено на тематичні глави. Така фрагментарність видає невпевнену руку молодого кінематографіста, що не зміг вибудувати структуру стрічки іншими, більш художніми засобами. Та з іншого боку такий хід є в певній мірі трендовим, адже сучасний глядач звик до фрагментарної подачі інформації, яка доноситься до його уваги короткими тематичними кліпами.
Через надмірну акцентуацію уваги на портреті головного героя, образний ряд фільму надто прісний. Не вистачає ілюстративного матеріалу, який би супроводжував його усні розповіді. Та разом із тим дуже влучно вибрана обстановка, в якій відбувається діалог із військовим. Його згадки про жахи війни озвучуються серед дерев на березі ріки. На екрані створюється атмосфера храму природи – ідеальне місце для подібної бесіди, в якій протагоніст сповідується, що без волі Божої не вижив би на війні.