Завершився прокат фільму «Апартаменти» знятого одним з найбільш самобутніх вітчизняних режисерів Олександром Шапіро. Після того, як жоден з дистриб’юторів не взявся за такий ризикований кіноформат, фільммейкер вирішив самостійно прокласти шлях своїй стрічці на широкі екрани, ставши одним з першопрохідців на цих теренах.
Зустрівшись з режисером після перегляду «Апартаментів», ми розпитали його про те, чому сучасну людину символізує ув’язнений в’язниці-паноптикуму, про те, як українським кінематографістам варто шукати кошти на зйомки, про місце авторських фільмів у наших кінотеатрах, а також про його новий проект, присвячений хасидизму.
– Ви самостійно організували прокат свого нового фільму «Апартаменти». Які результати?
– Результат вже хоча б у тому, що фільм був у прокаті. У Києві є кілька залів, які готові брати подібні артхаусні фільми. На жаль, «Апартаменти» показувалися тільки на чотирьох екранах.
Незалежне кіно в Україні настільки потерпає, що складається враження, ніби воно взагалі тут нікому не потрібно. Організовуючи прокат свого фільму, я ставив перед собою завдання зберегти право артхаусу в Україні на хоч якесь життя – зберегти мікроніші для прокату інтелектуального кіна.
– Знаю, що ви готуєте цілий цикл фільмів «Апартаменти».
– Так, ми плануємо раз на чотири місяці випускати по одній картині цього серіалу. Друга частина вже практично готова, це буде чорно-білий фільм-нуар. А третя стрічка буде знята у стилі порно реаліті шоу – над нею я зараз і працюю.
– У чому полягає концепція цього серіалу?
– Головний герой кожного з цих фільмів – самі апартаменти, у яких відбуваються різноманітні події. Ідея серіалу перегукується з паноптізмом. Колись архітектор Бентам спроектував в’язницю-паноптикум, у якій ув’язнені проглядалися у будь-якій точці. Це дуже точно відображає стан сьогоднішнього суспільства – ми ведемо себе тим чи іншим чином лише тому, що розуміємо, що за нами може хтось спостерігати. Всі три фільми у цьому циклі зняті немов прихованою камерою.
– Відчувається якась перегук з фільмом Міхаеля Ханеке «Приховане» (2004).
– Так, це одна з моїх улюблених стрічок.
– Перші серіали в історії кіно показувалися саме так – люди регулярно холи в кінотеатр від серії до серії. Ви не ставили перед собою ціль відродити цю традицію?
– Зараз, мені здається, не найкращий час, аби відроджувати традиції старого кіно. Хоча локальне завдання цього кінотеатрального серіалу саме й полягає у тому, щоб регулярно збирати шанувальників авторського кіна за якимсь кінематографічним роздумом. Я хотів створити концептуальний проект, який би збирав навколо себе якийсь інтелектуальний простір.
– Яким ви уявляєте свого глядача? Які люди заповнюють цей інтелектуальний простір?
– Це, насамперед, культурні люди, які ніколи не наважаться на категоричне висловлювання і не роблять ніяких однозначних висновків, яких, власне, і не існує у природі. Це глядач, який розуміє завдання цього проекту, а не авто матично порівнює його з тим, що зазвичай йде у кінотеатрах – адже не можна ставити в один ряд фільми, які зняті, умовно кажучи, за $20 тис. і за $20 млн.
– Чому ви часто запрошуєте у свої фільми людей з київської богеми? Художник Олександр Ройтбурд з’являється у «Путівнику» (2004), музикант Мирослав Кувалдін – у «Бес Пор No» (2010), а група 2Sunny – в «Апартаментах» (2012).
– Вибираючи акторів для фільму, я відштовхуюся від типажів, які мене вражають. Я завжди намагаюся передати на екрані свої враження від тієї чи іншої людини. При цьому я не намагаюся досягти гротеску, який був у фільмах Фелліні, а просто прагну показати викривлення кожної особистості, при цьому, не підпорядковуючи її якимось акторським завданням.
– Сюжет «Апартаментів» практично повністю розвивається у психоделічних просторах, адже головний герой бачить реальність, перебуваючи під наркозом. Під час створення цієї стрічки ви самі використовували наркотичні засоби?
– Я вже давно не приймаю наркотики під час зйомок. Навпаки, зараз мені цікаво максимально очистити свою свідомість від будь-якої додаткової поверхні. Зараз я намагаюся відкривати необхідну для творчості ірраціональний бік свідомості за допомогою якихось інших вправ. Я вже не вірю у психоделічний синтез, хоча колись вважав, що це можлива перспектива холотропного світу.
– Цього року ви почали роботу над великим дванадцятисерійним проектом про хасидизм в Україні. Як ідуть справи з цим фільмом?
– На території України хасидизм був цілим материком почуттів і самосвідомості, тому я відчуваю необхідність відновити його традиції. Для мене цей проект став свого роду визначальним. Я не бачу ніякого іншого шляху особистого розвитку окрім як вникнути в деталі цієї віри.
Я зняв уже короткометражну роботу «Нахман» – це свого роду замальовка ідей, які будуть розвинені в дванадцятисерійному фільмі. Та щоб продовжувати зйомки, у мене поки немає ресурсів.
– Ви знімаєте кіно тільки за рахунок приватних інвесторів. Чому ви не берете участь у пітчингах, які організовує Держкіно?
– Це вище моїх сил [посміхаючись]. Краще я спрямую свої зусилля на менш передбачувані варіанти пошуку грошей для нового фільму, ніж на якийсь пітчинг. Мені подобається, коли є якась інтрига. До того ж для мене більш зрозуміла схема, коли кілька людей простою мовою обговорюють фільм, у результаті чого з’являються кошти на його фінансування. Мені не потрібні великі бюджети для свого кіно – я прагну до праведності й простоти. Мене більше нічого не цікавить.
– Чи може сьогодні в Україні кінорежисер жити виключно за рахунок доходу від знятих фільмів?
– Гадаю, що так. Я так живу – мене більше нічого не годує.
– Як ви можете охарактеризувати сьогоднішній стан справ в українському кінематографі?
– Я не можу нічого сказати, так як стою окремо.
– Ви зняли вже більш десяти фільмів, хоча у вас немає спеціального кінематографічної освіти. Наскільки важливо мати школу за плечима?
– Режисура базується суто на практиці. Адже один день, проведений на знімальному майданчику, дає набагато більше, ніж один день в інституті. Бажання розібратися в усьому самостійно набагато важливіше традиційної освіти.
– Ви стежите за зовнішнім світом, за політикою, за тим, що відбувається у суспільстві?
– Мій підхід до всього цього абсолютно філософський. Я сприймаю все навколишнє як якийсь калейдоскоп ілюзій. Не можу сказати, що мені це не цікаво – це просто не моє.
– Що вас вразило з фільмів, переглянутих останнім часом?
– Нічого крутіше «Фауста» Олександра Сокурова я не бачив.