У 2014 році Станіслав Битюцкий дебютував у якості режисера з картиною «До побачення, сінефіли», а в цьому році вийшла вже друга його робота «24». Обидва фільми стали справжніми хітами у вузьких колах любителів авторського кіно. За плечима у Бітюцького багаторічний досвід кінокритики і тисячі переглянутих фільмів. Кінематографічний бекграунд грає в його творчості набагато важливішу роль, ніж у випадку з пересічними режисерами.
«Яскравий літній день» (1991) Едвард Янг
Раніше я вважав найкращим фільмом Янга «Той, що вселяє страх». А «Яскравий літній день» я дивився два рази в жахливій якості: багато чого не міг розібрати, щось відразу забував. Та навіть так було розуміння, що це щось дуже важливе. Через роки в пам’яті спливали різні образи, походження яких не пам’ятав: несподівано зникає світло; запалені свічки; хлопець і дівчина, що йдуть по коридору; жіночий силует у ночі на тенісному корті; фраза «тільки я зможу врятувати тебе», нічний велосипедний проїзд. Довгий час здавалося, що це спогади зі снів або дитинства.
У цьому році в Criterion Collection вийшла відреставрована копія фільму – і стало зрозуміло, що це все було в «яскравому літньому дні», що це один із кращих (а можливо, і кращий) фільм на світлі і чотири години, в яких зібрано все найпрекрасніше, що є в кіно.
https://www.youtube.com/watch?v=IY85KM4OLIw
«Меланхолія» (2008) Лав Діас
З цього фільму для мене почалося відкриття філіппінського кіно, а заодно все більше осмислення власної національної ідентичності. Тоді я багато читав українських письменників і, дивлячись фільм Діаса, постійно ловив себе на думці: якщо б герої говорили українською – це цілком могла би бути екранізація української літератури.
«Меланхолія» – це історія про людей за межею бідності, про біль і смуток, що передається через гени з покоління до покоління, розповідь про вічну боротьбу за свою свободу. При цьому сам фільм йшов трохи більше семи годин, що для Діаса, що знімає часто десятигодинну картини, було досить скромним хронометражем. Але в ньому не було ніякої затягнутості – скоріше, велике занурення в контекст з можливістю кращого розуміння історії.
https://www.youtube.com/watch?v=zMJttNDqLu4
«Тропічна лихоманка» (2004) / «Готель Меконг» (2012) Апітчатпон Вірасетакул
Всі фільми Апітчатпона Вірасетакула нагадують один великий сон, але ці два стоять для мене осібно. «Тропічна лихоманка» – один із моїх улюблених фільмів, про який не так вже й просто говорити.
Натомість «Готель Меконг» – фільм, який я переглядав частіше за інших. В якійсь мірі це навіть не стільки фільм, скільки начерк, де є це хвилююче відчуття, що на твоїх очах створюється кіно.
«Людська піраміда» (1961) Жан Руш
У Руша є два напрямки в фільмографії – антропологічне і соціологічне. Перше я відкрив для себе тільки нещодавно, до другого завжди ставився з великою теплотою. Зараз до цього додалося ще і розуміння важливості того, що кіно може бути важливим інструментом соціології.
«Людська піраміда» – це документальний фільм, де герої отримують можливість голосу і стають такими ж співавторами фільму як і режисер. До того ж сам Руш – романтик і гуманіст, що відноситься з великою симпатією до всіх своїх героїв. А його фільми – мабуть, найкраща відповідь увсім сучасним документалістам, які вважають себе маленькими божками, яким дозволено дивитися зверхньо на людей у кадрі.
«Я, чоловік» (1967) Енді Уорхол
Мені здається, вплив Уорхола на кіно все ще недооцінюють. Хоча його «Дівчата Челсі» і «Я, чоловік» – це справжній майстер-клас по мінімалізму в кіно. Їх головний посил – фільмиьможна знімати буквально підручними засобами в компанії близьких тобі людей навіть не виходячи з дому. Однак, я обираю «Я, чоловік» через його більшу щирість і відкритість, через прекрасних людей у кадрі і особливе відчуття причетності з тим, що відбувається на екрані.
«Спекуляція пшеницею» (1909) Девід Ворк Гріффіт
Гріффіт, разом із братами Люм’єр – це люди, яким кінематограф зобов’язаний усім. Фільми Люмьерів буквально передбачили всі жанри і підхід до створення кіно. А Гріффіт, нічого не вигадуючи сам, фактично створив буквар кіно з усіма майбутніми правилами і законами. Зробив він це ще до «Народження нації» у своїх короткометражних фільмах. І не дивлячись на всю неоднозначність своєї натури, саме Гріффіт передбачив теорії Ейзенштейна і зняв перший справжній соціалістичний фільм, який критикує класову нерівність.
Більш того, «Спекуляція пшеницею» – це взагалі предтеча всього незалежного або фестивального кінематографа: з його неспішним спостереженням за простими людьми, з історіями їх пригод, розповіддю про соціальну нерівність і суміщенням ігрового і документального.
«Загадка Куміко» (1967) Кріс Маркер
Режисер Роберт Крамер колись сказав, що пісні Боба Ділана мають два рівня: розповідь про жінку і приховану за цим розповідь про Америку. Про «Загадку Куміко» можна було б сказати те ж. З тією лише різницею, що в ній, через історію молодої дівчини Кріс Маркер намагається розповісти про Японію. Відкриваючи для себе Куміко, «не зовсім типову японку», він усе більше відкриває і її країну, створюючи одночасно маленьке соціологічне дослідження і поетичне кіноесе.
«Безмежно поганий фільм» (1997) Сун-Ву Янг
Сун-Ву Янг – великий експериментатор із Південної Кореї, який легко поєднує фільми, що забороняються цензурою, що досліджують природу кіно, розмовні мелодрами, що передбачили модного сьогодні режисера Хона Сан Су, і стрічки, що приносять хорошу касу.
«Безмежно поганий фільм» – найбільш вільна і радикальна його робота. Тут підлітки грають самих себе, реконструюють події з власного життя, а сам режисер, паралельно з цим, знімає фільм про корейських бомжів. При цьому, в кадрі раз у раз з’являється знімальна група, герої дають інтерв’ю, дивлячись у камеру, і весь час ти так і не можеш зрозуміти, де тут правда, а де фікшн.
«Щоденник погоди» (1986) Джордж Кучар
У мене досить складні відносини з фільмами Кучарів (більшу частину своїх фільмів Джордж зняв із братом Майком). Частково тому що мені не дуже близька стилістика Кемпа. Але в той же час щоденникові фільми Джорджа Кучара – це щось зовсім особливе, а перший «Щоденник погоди» (всього було три частини) – це, взагалі, маленький шедевр і сьогодні, напевно, одна з моїх найулюбленіших комедій. Причому за комедійністю і простотою тут несподівано ховається досить непроста структура, де Кучар знаходить дуже незвичайні паралелі: між тінню на стелі готельного номера і гілками дерев за вікном, між торнадо і водою, що зливається в унітазі, між порцією розігрітих томатів і болотом, мотлохом і численними відходами , між реальністю і вигадкою.
«Така пізня, така тепла осінь» (1981) Іван Миколайчук
Є три причини, чому я люблю цей фільм. По-перше, для мене, це найкраща стрічка про українську ідентичність. По-друге, в ньому грає моя улюблена українська актриса Галина Сулима, в яку, мені здається, я подосі трохи закоханий. І, по-третє, в ньому є ціла низка кадрів, побачивши які один раз, я вже ніколи не міг їх забути.
Плюс, мені дуже цікава зміна ставлення до цього фільму за останні десятиліття. Велика частина знімальної групи (включаючи оператора і виконавицю головної ролі) вважали його чи не халтурою і досі відгукуються про нього вельми стримано. Моє ж покоління дивиться його зовсім інакше, бачачи в ньому саме те дослідження ідентичності та дуже важливий приклад того, у що все ж могло вилитися поетичне кіно.