Режисер Марина Степанська випустила дві короткометражні роботи «Канікули» (2013) і «Чоловіча робота» (2015), які отримали високі оцінки критиків. У 2017-му очікуються прем’єри її повнометражного ігрового дебюту «Стрімголов», а також документальної стрічки «Кінематографіст».
«Я просто назвала ті стрічки, які найчастіше згадую. Натомість далеко не кожну з них я передивлялася багато разів. А деякі – взагалі дивилася лише одного разу. Проте це не зменшує їх значущості», – сказала Марина про власну десятку фільмів.
«Джейн Ейр» (1983) Джуліан Еміс
Мені було п’ять років. Після перегляду цього фільму мені тиждень снилися кошмари. Там була сцена, в якій дівчина піднімається на горище, де божевільна дружина приміряє фату. Я в житті не зустрічала сцени, яка б наводила більший жах.
«Гостя з майбутнього» (1984) Павло Арсьонов
У дитинстві мене чіпляв саме цей фільм, тому що він розповідав дійсно про нас і про нашу територію дитинства. А дитинство в житті радянського дитини – далеко не найщасливіший період. У той час ця прекрасна Аліса з фільму здавалася мені абсолютним героєм. Саме після цієї стрічки я почала писати власні історії. У бабусі я завела зошит і записувала в нього якісь нові пригоди Аліси. От до сих пір і не можу зупинитися…
«Жертвопринесення» (1986) Андрій Тарковський
18 років. Перший курс. Гормони вирують. Один мій друг запрошує нас з подругою Мариною Вродою до себе додому… подивитися кіно. Приходимо ми до нього в гості. Вечір. Диван. Напружена сексуальна обстановка, як буває, коли ти йдеш до когось дивитися кіно. Та коли він завантажив касету з «Жертвопринесенням» – я відразу ж випала з цієї атмосфери, і повністю занурилася у фільм. До того ж це було моє перше знайомство з Тарковським. На Марину ця картина справила приблизно таке ж враження. А коли завершився фільм, то ми мовчки встали. Мовчки вийшли з квартири. І десь ще годину мовчки їхали в автобусі. Цей ефект мовчання я дуже добре запам’ятала.
Днями я читала інтерв’ю зі Сьюзен Зонтаг, у якому вона сказала, що твори мистецтва, що дали потрібний ефект, породжують мовчання.
«Хрустальов, машину!» (1998) Олексій Герман
З перших курсів я відкладала фільми Олексія Германа, як щось незрозуміле, високочоле. Десь рік тому я передивилася цю картину, і зрозуміла, що якимось дивним чином це кіно про мене і про моє дитинство. Не у фактичному значенні. А в сенсі відчуттів. Ось це відчуття абсолютної відсутності особистого простору для думок і вчинків…
«Двадцять днів без війни» (1976) Олексій Герман
Це єдиний фільм про війну, який мені здається чесним. Тому що він зосереджений на людині. Найприголомшливіша сцена – коли головний герой сидить в окопі, навколо падають бомби, а він загадує: «Якщо зараз буде три снаряди, а потім тиша, то все в моєму житті буде добре. І у її теж». І починає рахувати. Ну, от, як таке можна вигадати? Таке може зняти тільки та людина, що дуже добре розуміє людську природу.
Ще я б хотіла в цьому списку назвати «Мій друг Іван Лапшин», але обмежуся двома фільмами Германа-старшого. У всіх роботах цього режисера є одна важлива цінність. Це життя, що вривається в кадр у якомусь дуже сирому, необробленому вигляді.
«Безмовне світло» (2007) Карлос Рейгадас
Це кіно, що показує народження світла у фізичному і метафоричному сенсі. Це дуже сильно. Для мене особисто це недосяжно.
«Кістки» (1997) Педру Кошта
Стас Битюцкий показав цю стрічку в кіноклубі. Це кіно розповідає про жителів трущоб Лісабона. В цілому фільм побудований на великих планах персонажів, які страждають. Але від цих великих планів відірватися неможливо.
Під час цього показу ефект мистецтва був зайвий раз перевірений на непідготовлених глядачах. Тоді в кіноклуб випадково прийшли дві жінки з якимись кульками з ринку. І після закінчення фільму Стас запитав у них, не пошкодували вони, що залишилися і додивилися до кінця. А вони у відповідь дуже довго і натхненно розповідали, наскільки їх потряс цей фільм. Словом, це зайвий раз доводить, що справжнє мистецтво – не щось таке, що «не для всіх». Навіть якщо твір мистецтва розказано якоюсь новою мовою і у глядача не вистачає досвіду розшифрувати цю мову – до серця цей твір мистецтва обов’язково дійде.
«Пори року» (1975) Артавазд Пелешьян
Я його дивилася багато разів. Цьому режисерові якимось малопояснюваним чином удалося захопити красу і без втрат перенести її на екран. А вже з екрану вона проникає прямо в серце глядача. Після цієї стрічки думаєш: «Я хотіла б осягати життя так само. Проте інструменту для цього у тебе немає. Потрібно винайти власний».
«29 пальм» (2003) Брюно Дюмон
Цей фільм, на перший погляд, нічим не видатний. Але він дуже точно показує пекло, що виникає між чоловіком і жінкою. І без нього не обійтися, опиняючись на зворотному боці кохання. Це кіно, напевно, неможливо було б зняти з реальною парою. Воно напівдокументальне-напівігрове. Стрічка знімалася в дуже вільній манері, тож реальність і гра переплелися тут дуже тісно. Тобто в якийсь момент фільму актори перестають грати. «29 пальм» показали мені, що в будь-якому фільмі обов’язково повинна бути якась жертва. Саме після перегляду цієї картини і з’явилися мої «Канікули».
«Кінець туру» (2015) Джеймс Понсольдт
Фільм про журналіста, який приїжджає до письменника Девіда Фостера Воллеса, щоби взяти у нього інтерв’ю. Вони проводять разом кілька днів. Це дуже точне кіно про природу творчості. Воно зроблене дуже просто і без претензій. Гранично стримана класична манера оповіді. В якійсь мірі ця стрічка була для мене референсом у роботі над «Стрімголов». Тому що мій новий фільм теж дуже розмовний.