Короткометражна комедія Аркадія Непиталюка «Кров’янка» була визнана кращою в національному конкурсі минулорічного кінофестивалю «Молодість». А восени цього року на екрани вийде повнометражний дебют режисера «Припутні».
Як видно з перелічених нижче фільмів, творчість Непиталюка окреслюється між хвацькими комедіями та стильними фестивальними кінами.
«Одного разу в Америці» (1983) Серджо Леоне
Я подивився його у кінці 80-х, коли приїхав до Києва та вступив до кіноінституту ім. Карпенка-Карого. Для мене, на той час сільського домашнього хлопця, ця стрічка показала, наскільки сміливим та інтенсивним може бути життя. Від вчинків персонажів цієї картини у мене перехоплювало дух. Було страшно і цікаво. Також ця картина показала мені, наскільки масштабним та епічним взагалі може бути кіно. У ній сконцентроване ціле покоління.
«Щастя» (1998) Тод Солондз
Мене вразила правдивість і чесність, з яким режисер тут, мов скальпелем, розтинає американське суспільство. Та наскільки б критичною не видавалася ця стрічка, вона не клеймить і не звинувачує американців. Люди показуються з любов’ю. Незважаючи на те, що окремі персонажі тут драматичні, та й навіть трагічні, у фільмі вони зображуються кумедно. Мені близький саме такий стиль кінооповідання: коли про щось серйозне і дуже важливе говориться легким стилем.
«Мрії про Каліфорнію» (2007) Крісті ан Немеску
Ця стрічка відноситься до Нової румунської хвилі. Для мене це приклад того, як кіно може бути водночас гіперреалістичним і комічним. До того ж комізм там народжується не з жанру (не штучно), а виникає з самого життя.
«Людина без минулого» (2002) Акі Каурісмякі
Режисер тут не намагається чимось здивувати глядача. Стрічка наповнена увагою до звичайної людини і до простих життєвих ситуацій. Зазвичай у кіно глядача намагаються здивувати якимись напруженими сценами, незвичними персонажами та закрученими сюжетами. А тут усе робиться навпаки. Мені це імпонує, бо я, як виходець зі звичайного села, дуже люблю простий народ.
Стрічка розповідає про чоловіка, який їде у відрядження. В іншому місті на нього нападають хулігани і після сильного удару по голові він втрачає пам’ять. Згодом він починає нове життя. Тобто за фабулою це нагадує дешевий серіал. Проте у самому фільмі ця історія показується надзвичайно стильно, естетично і з любов’ю до персонажів.
«Пес привид: Шлях самурая» (1999) Джим Джармуш
Мене вразила ця стрічка своєю грою в персонажів, грою стилістики, грою в подачі сюжету. Та незважаючи на це – за цим сюжетом стоїть дуже потужна життєва тема. Що в сучасному світі не лишилося місця старим добрим життєвим звичаям. Самопожертві заради когось, наприклад.
«Кальмар та кит» (2005) Ной Баумах
Тут дуже майстерно показано розпад родини інтелектуалів. Нюанси цього процесу зображуються просто філігранно. Багато в чому ця стрічка стала для режисера автобіографічною. Тут він розповідає багато правди про самого себе. А подібне копання у людській психіці можна зустріти на екрані нечасто. Загалом сюжет цієї стрічки може здатися б анальним телемувіком. Адже ані персонажі, ані сюжет, ані атмосфера стрічки не наповнена якимось виразними рисами.
«Гірко!» (2013) Жора Крижовніков
Багато хто з моїх знайомих плюються на цей фільм. Проте мені особисто він подобається через те, що в ньому присутній здоровий погляд на життя в Росії. Багато в чому це схоже і на нашу реальність. Режисеру вдалося тут дуже точно і реалістично вхопити характери персонажів. Специфічність їх поведінки. Прекрасно тут обраний і сам стиль зйомки. Адже фіксується все ніби на аматорську весільну камеру. Реалії життя тут зображуються дуже правдиво і весело. Така манера подачі близька і мені особисто.
«Токійська історія» (1953) Ясудзіро Одзу
Це приклад кіно, в якому абсолютно відсутній режисер. Він геть не вип’ячує себе ні в чому: ні в способі зйомки, ні в подачі персонажів, ні в монтажі. Натомість все тут зосереджене на самій історії. Люди і їх переживання показується тут дуже спокійно і виважено. Ніби стоячи осторонь і спостерігаючи за всім цим. Без зайвих зазирань у душу, сентиментів, емоцій, криків і сліз. Також цікавим є прийом, коли глядач співпереживає персонажам стрічки не під час перегляду, а вже після того, як завершується стрічка і окреслюється повна картина.
Ясудзіро Одзу заповідав, щоби на його могилі написали лише один ієрогліф, який означає слово «ніщо».
«Процес Жанни Д’Арк» (1962) Робер Брессон
У 90-х я проходив стажування в медіашколі в Нідерландах. Там у відеотеці я взяв касету з цією стрічкою. Однак під рукою не виявилося ніякого відеомагнітофона, тож я зарядив VHS просто у камеру і весь фільм дивився у видошукач.
Це кришталево чисте кіно, без театру на екрані. Без емоцій, страждань і сліз. Ідеальні переходи і стики між кадрами. Кожна сцена знімалася ледь не по 50 дублів. Завдяки цьому тут не переривається течія екранного часу. Це кіно в чистій його природі. Такий собі концентрат.
https://www.youtube.com/watch?v=6eN3TvxkuMA
«Один тиждень» (1920) Бастер Кітон
Творчість Кітона подобається мені більше, ніж фільми Чарлі Чапліна. «Один тиждень» – один із небагатьох фільмів, які я можу передивлятися багато разів. Це таке чисте, цнотливе, юне кіно. Воно ще не забруджене якимись стилістичними, інтелектуальними і авторськими нашаруваннями, що прийшли згодом. Це наївна проста історія про наївних простих людей. Проте втілена надзвичайно майстерно в акторському, режисерському і трюковому плані. Тут гармонійно поєднується лірика й атракційність. В наш час подібне кіно вже практично неможливе.
https://www.youtube.com/watch?v=qB6BVyYyl5g